Вінницький гвардієць розповів про бойовий шлях і братерство. Історією воїна та його шляхом у війську поділилися у військовій частині 3008 Національної гвардії України.

Він ішов на позицію і знав: за 50 метрів – ворог. Три поранення, 12 годин евакуації під обстрілами, кров, яка не змивалася три тижні. І жодного разу він не дозволив собі зупинитись. Це історія колишнього звичайного оператора заводського обладнання з Вінниччини і водночас надзвичайного воїна. Історія стійкості, мужності, ненависті до ворога і жаги до життя. Це – історія старшого солдата вінницького підрозділу Національної гвардії України Юрія Челика. 

24 лютого 2022 року замість будильника, який мав сповістити, що час збиратись на роботу на цукровий завод, Юрія Челика розбудив гул ракет і вибухи. Чоловік не очікував, що таке може статись в мирній країні. Ввечері він уже був у вінницькій військовій частині. Прийшов виконати свій обов’язок громадянина України. А далі – форма, зброя, навчання. Він мав досвід строкової служби, але тут все було інше – набагато серйозніше. Деякий час він охороняв важливі державні об’єкти, а згодом перевівся в інший підрозділ.

«Я знав, що можу більше. Тому пішов у бойовий підрозділ. Ми пройшли підготовку за стандартами НАТО, мали хороших інструкторів, з бойовим досвідом. Хоча у нас і було навчання, злагодження, але до реальної війни ніколи не будеш готовим на 100 відсотків», – розповідає старший солдат Юрій Челик.

Перший бойовий досвід чоловік здобув у Запорізькій області. Там гвардієць нищив окупантів з авотматичного гранатомета.

«Наша позиція була за 50 метрів від ворога. Було важко, але ми трималися. Треба було тримати наш квадрат, щоб ворог не просувався. Я тоді добре відпрацював з MK-19 – це американський автоматичний гранатомет, аналог радянського АГС. Добре крили ворожу піхоту, не даючи їм іти вперед», – згадує Юрій.

Окрім бойових дій на передовій, іноді, доводиться боротись не лише з ворогом, а й зі спрагою та обмеженою кількості їжі. 

«Бувало по-різному. І їжа закінчувалася, і вода. Іноді був лише ковток. Але не було такого, щоб хтось собі пив досхочу, а іншому не давав. Ми працювали в команді і все ділили порівну – хліб, воду і війну», – каже гвардієць.

Його поранення – окрема історія боротьби. Перше – контузія, потім було хімічне отруєння, але найважче – третє. У січня 2024-го ворожий дрон виявив гвардійців на позиції та скинув три гранати.

«Я одну «зловив». По пояс мене посікло скалками. 40 метрів було до бліндажа, але я побіг. Відчував, як печуть ноги, сідниці, все тіло. На сходах почав втрачати свідомість. Кричу побратимам: щось робіть, бо я «все». Побратим вперше бачив таке поранення злякався, але я підказував, а він усе робив. Турнікет, бандаж, ще один турнікет, нарешті кров вдалося зупинити», – пригадує той момент боєць.

Далі була важка евакуація. Дванадцять годин Юрія тягнули побратими на іншу позицію. Він навіть просив його залишити, щоб побратими могли швидше відійти. А гвардійці не кинули свого товариша. 

«Вони насварили мене по-чоловічому, жорстко і понесли далі. І так 12 годин. Коли вже добралися до машини евакуації, то привезли в лікарню. Пам’ятаю, що руки були всі чорні. Лише на третій тиждень я зрозумів, що це кров з землею так запеклася і в’їлася в шкіру, що не стерти ні милом, ні спиртом. Я вижив завдяки побратимам. А також і своїм батькам, які з того світу мене оберігали. Мені за ніч до поранення приснився батько, він мені подякував. Тепер і я йому дякую. Бо маю три поранення, і кожного разу – живий. Дякую Богу і мамі з татом, які на тому світі. Вони мене оберігали, я це точно знаю», – впевнений нацгвардієць.

Рідні брати Юрія Челика також служать в різних підрозділах Сил оборони України. Велика родина, яка стала частиною ще більшого бойового братерства українських захисників. 

Зараз нацгвардієць ще проходить реабілітацію, він не скаржиться на біль, який ще не пройшов. Натомість активно долучається до різних соціальних заходів та спортивних змагань, ходить у басейн і займається плаванням. Але лють і суворість передової досі нагадує про себе.

«Вночі, іноді, досі буває – прокидаюся і, здається, що в бліндажі. Секунда – і настає розуміння, що вже не там, а у Вінниці», – зізнається Юрій Челик.

Гвардієць каже, що мріє стрибнути з парашутом, любить рибалити з побратимами і вже склав список із фільмів, які хоче передивитися. І все це обов’язково настане, як тільки в Україну повернеться мир. Але сотні кілометрів фронту, вогонь боїв, поранення евакуація, допомога вищих сил  і кров, яка запеклась на тілах українських воїнів, не розвіються у пам’яті. І завжди нагадуватимуть про героїзм, стійкість і незламність захисників України.