Знаєте, в мене стійке відчуття дежавю. Десь жовтень–листопад 2013 року. Коли бізнесу вже ясно: це не закінчиться ніколи. Коли віджимають системно, без сорому і без страху. Коли здається, що перспектив немає взагалі — ні в країни, ні в тебе.

Я тоді сказала чоловікові: давай поїдемо. Я вмію заробляти в інших країнах. Тут — без шансів. Це був листопад 2013-го.

І от тепер знову те саме відчуття. Без ілюзій. Конституцію можна одразу друкувати на туалетному папері — так логістично простіше. Закон в Україні існує вибірково. Кримінальні справи відкриваються на кого треба. На кого треба відкрити — не відкриваються. Підозри вручаються не за законом, а за доцільністю.

Парламент переламали через коліно. Комітети — для галочки. Призначення — указами. Парламентсько-президентська республіка? Гарна теорія. В реальності — інше кіно.

У 2013-му теж здавалося, що це назавжди. Що все, кінець. А потім з’ясувалося: український народ — дуже поганий матеріал для тоталітаризму. Маленьку Росію тут збудувати не виходить, як би не старалися.

Українці довго запрягають. Але їдуть швидко.

Найтемніша ніч — перед світанком.

До весни залишилось 45 днів.

Тому можете не хвилюватися.

Цього разу ви поїдете.

А ми залишимося.

І будемо розбудовувати Україну.

Всіх !