Сьогодні я вперше був присутній при обміні, і відтоді вже кілька годин проживаю все знову і знову побачене на кордоні.

Згадую обличчя чоловіків і жінок, які вперше після років у полоні ступили на вільну українською землю. Їхнє мовчання у перші хвилини свободи, а потім крики, плач, сміх і знову сльози.

Перші сигарети, перші дзвінки рідним. Знову сміх і знову сльози.

На цьому фото чоловік справа дізнається те, що розіб'є йому серце.

Через кілька хвилин чоловік зліва (який поки просто мовчки сидить на сходинці автобусу) зателефонує другу та також почує страшні новини про родину.

А через годину сотні жінок і дітей під стінами лікарні в Чернігові будуть показувати звільненим з полону фотографії своїх зниклих безвісти близьких, сподіваючись почути, що ті живі.