Двадцять людей загинуло в Дніпрі.

А тиждень тому - двадцять у Києві.

А ще тиждень тому - двадцять у Запоріжжі.

І десять - у Одесі.

Я не сильно люблю Дніпро. Не знаю чого. Колись мені в Дніпрі подали картоплю з салом... То була велика помилка.

Я чоловік київський і одеський, і навіть трохи харківський.

Але я люблю Дніпро. І ці двадцять смертей я пережив двадцять разів наново.

Путін порушив віковічне табу, бо він дурний. Українців не можна вбивати просто так. Публічно, на люди.

Звісно, вони нас убивали завжди. Але - лагідно, не публічно.... Як Курбаса, Стуса і Зерова.

Я колись дружив з Дмитром Корчинським.

Дмитро казав: нам треба готуватися до війни з Росією!

- Та не пизди Дмитре, казав я Дмитрові. Не будемо ми ні з ким воювати.

- Вибач, Дмитре. Вибач...

Дмитро казав: коли ми воювали з Росією, ми гинули тисячами. Коли ми з Росією "дружили" - ми гинули мільйонами! Нам з ними дешевше воювати, ніж дружити...

Знаєте, що я думаю?

Ми переможемо у цій віковічній війні!

Ми - переможемо!

В мене немає ніякої серйозної аналітики на цей випадок. Я просто так собою відчуваю...

Щойно наді мною пролетіли аж чотири F-16...

На Схід, на Схід.

Це не якісь міфічні герої з давньої Греції. Просто хлопці.. 

В кожному літаку сидить зовсім молодий пацан. Йому років двадцять пʼять, або - тридцять. Він - цар неба!

В кожному тому літаку сидять наші сини. Уявіть собі?! Їхні матері чекають їх додому і варять вареники з полуницею. Вони просто хлопці. Вони просто матері…

Удачі вам, хлопці! Удачі!