Ще з-за воріт Сабарівського кладовища видно як розвіваються сотні прапорів. Тут місце спочинку Захисників та Захисниць України, які повернулися додому «на щиті». Крізь довгі ряди проглядаються сирітські могилки: недоглянуті, портрети потьмяніли на сонці. Припускаю, що рідні досить далеко й не можуть приїхати. Біля кожної могилки встановлені лавочки. Підходжу до двох жінок, які витирають хустинкою сльози.

«Тут наше Васятко», - мовить 80 літня Раїса Ліщук. На могилці букет тюльпанів, стаканчик води та свічка. Жінка збирається із силами та розповідає.

«Мій син зник безвісти 15 червня минулого року. Я сподівалась, що він у полоні, чи поранений. Потім тривожний дзвінок, сповістили, що найшли шматок його тіла. Я і моя донька здали ДНК і воно збіглося. Ми поховали нашого Василька в лютому цього року. Я досі чекаю, що він прийде, знову поспішить мені допомагати, заговорить. Він ніколи не вживав нецензурної лайки, був такий добрий».

Василь Ліщук пішов на війну добровольцем, наперекір тому, що мав хронічну ішемію головного мозку. У цивільному житті, ладнав з електрикою. Після закінчення школи вивчився у Вінниці на водія тролейбуса та довгий час перевозив пасажирів міськими маршрутами. А останнім цивільним місцем роботи стала компанія з виготовлення професійного музичного обладнання.

«Брат служив у 144-ї окремій піхотній бригаді, загинув у бою біля Новомихайлівки на Донеччині. Ми востаннє спілкувались 13 червня минулого року. Він декілька днів не дожив до свого 50-літнього ювілею», - мовить сестра героя Неля Ліщук.

Василю Ліщуку назавжди 49 років.

«Я відчуваю, що він зі мною»

Підходжу до могилки героя Олександра Михальнюка. Дружина Ірина висаджує білі ромашки, декоративні килимки, жодної штучної рослини. Поруч кашпо із живими квітами. Не відволікаючись від роботи, жінка каже:

«Коли інші проливають кров за країну, то не потрібно нищити її пластиком. Я саджаю лише живі рослини, міняю по сезону, щоб було завжди гарно».

Зі своїм Олександром жінка прожила в шлюбі 27 років. Її рана досить свіжа. У травні буде рік як він загинув. На річницю Ірина зібрала кошти на іменну бойову пташку для сусідів-терористів.

«Саша ще за радянських часів служив строкову службу у десантно-штурмових військах. Мав 29 стрибків із парашутом і 30-й планував здійснити після війни. До війська пішов добровольцем 25 лютого, зранку. Завжди казав мені: «А хіба були інші варіанти? Я б себе не поважав, якби не став на захист сім'ї та країни. І ти б мене не поважала». Я навіть підрахувала, що він відвоював 800 днів і загинув 13 травня на Харківщині», - розповідає Ірина.

Ірина навідується до свого героя щотижня. Каже, її подруга організувала у Великій Британії акцію із висадки дерев пам’яті. І там росте іменна яблуня на честь Олександра.

«В останньому бою він був контужений. Але відмовився від евакуації. Навпаки, допомагав з евакуацією побратимів, – із сумом розповідає Ірина. –Саша до останнього подиху виборював нашу свободу. Він мріяв про вільну Україну. Він дуже любив свою сім'ю. Хвилювався за нас, завжди заспокоював, і навіть вибачався за мої страждання. І я навіть зараз відчуваю його підтримку. Я відчуваю, що він зараз зі мною».

Зі слів рідних героїв, на поминальну неділю на Сабарівському кладовищі будуть об лаштовані намети. Там можна залишити солодощі нужденним. Це роблять, щоб ушанувати пам'ять мужніх захисників.