Альвіна Саєнко часто згадує запах свіжих огірків із теплиці. Більшу частину життя жінка прожила в селі Новобахмутівка, за 24 кілометри від знищеної росіянами Авдіївки. В її родини було 50 соток землі, там були теплиці та виноградники. Робота з весни до пізньої осені кипіла. «Забігала в будинок аби пилюку протерти», – ділиться згадкою Альвіна Саєнко.

Після закінчення школи дівчина вступила у Донецький технікум. У 18 завагітніла, довелося покинути навчання. Вийшла заміж, але стосунки виявилися нетривалими. Після розлучення Альвіна пішла на перукарські курси та навчилась робити манікюр.

«В  мене було своє  робоче місце в Очеретиному. Я орендувала офіс, потім почала розвивати власну справу. Три роки працювала перукарем та майстром манікюру», – додає жінка.

Згодом Альвіна познайомилася із чоловіком із сусіднього села Олександром. Спочатку вони спілкувалися як друзі, а потім їхні стосунки переросли у романтичні. Пара разом вже 15 років. Олександр – рятувальник до останього залишався у Авдіївці. 

Альвіна навіть не підозрювала, що її рідне селище перетвориться у руїни. До повномасштабної війни жінка почала задумуватись про патронат над дитиною. Спиралась на власний досвід, бо має двох дітей: 17- річного сина Дмитра та 12-річну Віолетту, та на досвід батьків, які створили патронатну родину.

«Мої батьки – патронатні вихователі. Після смерті брата, вони захотіли взяти під опіку дитину. Соціальні служби запропонували відразу патронат. Тоді на Донеччині вони були першопрохідцями. Я за всім спостерігала. Пригадую, як у 2019 році батьки взяли двох дівчаток. З того часу вони постійно брали до себе дітей. А зараз взяли під постійну опіку дітей чотирьох дітей, яких евакуювали із Донеччини. Тепер у них дитячий будинок сімейного типу».

У 2020 році родина остаточно вирішила створити патронатну сім’ю та почали збирати документи. Бюрократична тяганина, через яку доводилось пройти Альвіні, забрала чимало сил та часу.

«Обов’язково потрібно пройти медкомісію, зібрати довідки про несудимість на всіх членів родини. Так вийшло, що нам залишилось взяти лише одну довідку про несудимість і ми уже пішли б з чоловіком на навчання. Але почалась війна, все закрилось», – згадує жінка.

«До росіян – ніколи»

До квітня 2022 року родина залишалась на Донеччині. Першу евакуацію пережили ще на початку АТО.  Альвіна гадала, що так буде і у 2022 році, обстріли через деякий час стихнуть. Однак, вони навпаки ставали інтенсивнішими, тож ночувати доводилося у підвалі. Через місяць життя у холоді, Альвіна важко перехворіла, а потім вирішила, що більше так не може. 

Виїздила з Донеччини разом з батьками та їхніми вихованцями. 

«Ми виїжджали великим бусом. Нас було 11 людей. І із дітьми, і батьки із дітьми під патронатом. Майже на кожному блок-посту нас пропускали без проблем. Ми їхали, не знаючи куди. Думали, що можна буде повернутися додому. А потім зрозуміли, що немає куди повертатися. Немає дому, а до росіян – ніколи», – каже Альвіна.

Виїжджаючи з рідної області, Саєнки почали перебирати в пам’яті усіх знайомих, в кого можна попросити тимчасовий прихисток. Пізніше волонтери знайшли їм будиночок на Хмельниччині. Приїхали, а там жодних умов для життя. Не було  ані туалету, навіть на вулиці, ані ліжок. Усі спали на підлозі.

«Щастя, ми з собою взяли матраци для дітей. Так прожили тиждень. Потім я почала телефонувати по знайомих і загадала, що в мене був контакт працівника служби СБУ, він порадив переїхати в Сутиски, на Вінниччину. Нас поселили у приміщення інтернату. Мій чоловік залишався в Авдіївці до останнього. Надивився на смерть, рятував людей  з-під обстрілів, наскільки міг. За це йому навіть видали посвідчення учасника бойових дій», – розповідає жінка.

Головна проблема -  житло                  

Альвіна понад рік разом із дітьми проживала у приміщені інтернату, а потім повернулась до своєї давньої мрії – створення патронатної родини. Приклад батьків її постійно надихав. Байдуже, що за душею не було, ані дому, ані грошей. Альвіна почала стукати в усі можливі двері. В одній громаді їй відмовили, а в Турбівській їй радо відповіли: «нам патронатна родина дуже потрібна». Каже, спершу з чоловіком проходила навчання. Дискримінації щодо мови чи через те, що вона переселенка, не відчувала. 

 «Ми знову чотири рази збирали документи. До всього, нам потрібен був договір на оренду будинку. З цим нам допомогли в Турбівській громаді. Адже в будинку має бути ванна кімната, пральна машина, спальні місця для кожного, стіл, за яким дитина навчається, шафа, де скласти речі. І обов’язково окремі кімнати для хлопчиків і дівчат. Служба у справах дітей нам посприяла оформити договір на оренду будинку і зробити все юридично правильно», – ділиться  патронатна вихователька.

Весною першою під патронат до родини Саєнків потрапила 14-річна Таня, у рідній сім'ї якої були важкі обставини. Дівчина не відразу пішла на контакт із патронатними вихователями.

«Таня уникала спілкування. Це тривало деякий час. Забивалася у куточок і тільки їсти виходила.  Були між нами непорозуміння щодо того, до якої години можна гуляти і коли приходити додому. Дівчинка звикла жити без правил, прогулювати навчання в школі. Перші два місяці було важко. Згодом ми дійшли до згоди», - згадує Альвіна

Невдовзі Таня повернулася до своєї родини, вступила до професійно-технічного училища і навчається.

До Альвіни привезли ще одну дівчинку. Вона була у брудному одязі  з педикульозом, недоглянута. Жінка почала займатись дитиною, аби за три місяці вона повернулась до рідних здоровою. Зараз вона часто бачить її у школі, і радіє, що життя у дитини трішки налагодилось. 

«Нас навчають не прив’язуватись, але це не завжди вдається»

Особливість патронатної родини в тому, що діти там міняються. Одні повертаються у свої родини, а замість них прибувають інші.  За законом, у патронатній родині дитина може перебувати лише три місяці, однак під час воєнного стану він може бути продовжений. Зараз в Альвіни та її чоловіка, який є її помічником, під патронатом троє дітей. Всі рідні між собою, від однієї мами. Чекала їх родина довго. 

«За цей час поки у тебе немає дітей, зарплати відповідно теж немає. Мусиш чекати, і на роботу теж уже піти я не можу. Моя перша зарплата патронатного вихователя прийшла через два місяці. До цього дитину потрібно вдягати і лікувати. Були  випадки, коли патронатні родини брали кредити, щоб дожити до першої зарплати.  Окремо, на дитину виділяють сім тисяч, але цих коштів ледь вистачає на їжу та одяг», – зауважує Альвіна.

До слова,  з 1 липня 2024 року збільшили розмір грошового забезпечення патронатному вихователю. Він складає три мінімальні заробітні плати на місяць, а саме 24 тисячі гривень. 

В майбутньому Альвіна хотіла б створити будинок сімейного типу, адже часом важко розлучатися із дітьми. 

Саєнки самотужки  придбали стареньку хату у селищі Сутиски, зібрали кошти з основних доходів. Влітку розпочали робити ремонт. Альвіна каже, що там уже є спеціально виділені кімнати, де можуть жити діти на патронатному вихованні. Весь свій час Альвіна присвячує вихованцям, у чому їй допомагають власна донька Віолетта та син Дмитро.

«Діти, які в мене зараз на вихованні, запустили навчання, а найменший зовсім не знає літер, хоча навчається у першому класі. Я придбала їм настільні ігри, пазли, абетку, безліч настільних ігор. Ми вчимо разом віршики і пісні, таблицю множення в ігровій формі. Не завжди їм подобається, що я контролюю навчання і змушую вчитися. Але я розумію, що це їм потрібно, і мій обов’язок не лише нагодувати та попрати, а й допомоги цим діткам». 

Альвіна каже, з деякими дітьми намагається тримати зв’язок потім і підтримувати порадами. 

«Дуже важко розлучатися із дітьми. Нас, звісно, навчають не прив’язуватись, але це не завжди вдається. Ми віддаємо дітям турботу, любов, яка має бути в родині»,  - каже  Альвіна.