Я дуже люблю каву. Я кавозалежна. Я пʼю її бездумно і безлімітно.

На початку повномасштабного вторгнення, коли ми безвилазно сиділи у підвалі, я фізично почувалася хворою через неможливість попити каву. І відтоді, як вибралася з-під землі, зрозуміла цінність базових речей - яка благодать, коли можеш попити каву, помитися і виспатися у ліжку…

Та реальність наша така вбивча, передусім, психологічно, що й кава уже, як смола. Я її не допиваю. Вона мені не в радість.

Читаю:

«Проти 72-ї окремої механізованої бригади у місті Вугледар стоять щонайменше п'ять(!) бригад армії РФ. Росіяни кинули на штурми міста свіжі та навчені підрозділи(!)»

Яка кава? Кава яка? Життя яке? Відчуття які?

Тут уже й розуму не треба великого чи свідомості високої. Тут уже шкірою, фізично відчуваєш, яке там адіще і що виносять на своїх плечах звичайні люди. Звичайні люди - з плоті і крові.

А в ефірі - в цей же час! - плани перемоги(!), тематичні промови, наміри, плани - ось-ось, коротше…