Хочу розповісти про деякі свої думки, стосовно мобілізації " не сильно бажаючих".

Люди дуже сильно помиляються стосовно чоловіків. Коли домашній котик вперше вибіг на горище всі за нього перелякані, а наступного року його вже не зупинити, драні вуха, неохайний і задоволений лізе туди знову, не зупиниш. Мій улюблений приклад це боров який в США залишив ферму і через кілька років на нього полювали всім селом бо він став розміром з малолітражне авто і жер все живе що бачив.

У кого є приклад родича чи сусіда який все життя прожив у місті а потім переїхав у село, и той вже розуміє до чого я. Чоловіки дуже швидко стають дикими. Меньше миються, сплять на підлозі, лазять у лісі тижнями і ніяке місто їм вже більше не потрібно.

Бойовий шлях будь якого мобілізованого розділяється на частину до того як він усвідомив що йому дають у руки, і після. Коли людина вперше стріляє зі свого кулемета, чи гранатомета чи танка, ступінь очманіння неможливо передати. Ніякі аймакси і салюти не вражають навіть на чверть від того як бабахкає звичайний кулемет без глушника а рпг при пострілі просто перезавантажує мозок стоячи. І от коли людина усвідомлює яка це силенна сила у нього в руках, починається трансформація. На полігоні немає нікого хто не хоче постріляти незалежно від шляху потрапляння у військо.

Змінюється розклад сну, соціальне положення, фізична активність, весь спосіб життя. За присутності адекватних військових поряд, з часом неодмінно будь який домашній пупсік жере горохове пюре з котелка, спить в пончо на вулиці в дощ, користується наданою зброєю, адекватно комунікує. І потім така людина вже опиняється в окопі десь недалеко від ворога.

А там все вже інакше працює. Хочеш ти воювати чи не хочеш, ворог цього не знає, він спробує тебе вбити. А позаяк у тебе в руках штуковина яке робить такий бабах що обісратися можна то людина її використає щоби врятувати своє життя. І використає так, що потім десь під псковом якісь інваліди будуть жалісні пісні співати з гітарою про страшенних монстрів, жорстокість яких буде визивати сльозки і тремтіння слухачів.

Минулого тижня я бачив фото побратима якого вже досить давно мобілізували "недобровільно". Коли він до нас потрапив то одразу сказав що нічого робити не буде і хоче щоб його звільнили. На свіжому фото йому керівництво видавало якусь нагороду. Судячи з його гордої посмішки на обличчі, він її заслужив.

І так, я бачив і зворотний шлях, коли людина доброволець втомлюється і більше не може. Таке буває. Просто не треба весь тягар війни класти на якісь одні плечі. Якщо не перебільшувати порог можливого, люди витримають будь які випробування.

А в кінці всі будуть казати що були добровольцями. Ви після війни не знайдете нікого хто тікав від тцк в спідниці просто жодного не буде. Вони всі зникнуть так само, як зараз зникли виборці зеленського.