Велике місто, субота, квітень. Я йду по широкий набережній уздовж Дніпра. Як багато красивих людей навколо! Різнобарвна юрба дівчат, мамочок з дітьми, спортивних хлопців з татуюваннями на пружних мʼязах, закохані парочки. Велосипеди, скутери…
Я з цікавістю їх розглядаю. Можу собі дозволити. Я в режимі стелс. Тобто я у військовому одязі. Натовп мене не бачить. 
При чому не бачить старанно. За цей рік погляди натовпу дуже змінилися. Таке враження, що ми септичні вісники хуйових новин. Особливо хлопці призивного віку. Як той єврей з лопатою- не чіпай її, Фіма навіть якщо вона золота! 
Ще день я тут. Прямую в кафе, зʼїсти мʼяса. Душа вимагає стейк. Офіціант відмовляється принести 0.3 пива. 
- На вас форма
- І що? Це нуль три пива. Я важу сто кіло. Я просто хочу згадати смак.
- Я не можу! Хочете фреш?
Обертаюся за сусідний столік. 
- Я вибачаюся. Замовте для мене пива. Мені не продають. Я розрахуюся.
Хлопець перелякано крутить головою, малюючи спітнілим носом вісімку в повітрі.
- Нєт…
Його супутниця замовляє мені пиво і не хоче брати гроши які я кладу на їх столік. Вона старша за нього. В неї тепло на дні очей.
Вони старанно не дивляться у мій бік.

Суспільство репнуло на дві не рівні частини. Велику- втомлену війною, нічними обстрілами, невизначеністю майбутнього, страхом призиву на фронт рідних та близьких, вимиканням світла, води, підвищенням тарифів… Частину яка дуже хоче, щоб це все нарешті скінчилося і було як раніше. 

І маленьку - яка знає, що як раніше вже не буде ніколи. Маленьку частину суспільства яка ходить в потертому пікселі, часто брудному, має червоні, обвітрені обличчя. Дивні, блискучі очи людей які мало сплять та багато пʼють дешевої кави. 

Це проклята на довічну службу частина України якій або не пощастило, або вони настільки ненормальні, що пішли туди самі.
Єдиний, хто звертає на мене увагу, це пʼяний та брудний бомж, вдягнутий в різне ЗСУшне дрантя та дуже брудну уставну зимову куртку, яка в мене давно розлізлася, а нову мені не видали бо зимовий одяг розрахований на два роки.
Він махає, мені через площу як давньому знайомому.
Завтра я повернуся туди, де менша половина суспільства складає більшість населення міста…
- Привіт, радий тебе бачити, шо ви там? 
- Та літаємо. Ми ж ваши очі. А ви шо?
- Вчора наш розрахунок МК19 накрили.
- Хлопці живі?
- Оба двісті.
- Блядь!!! Як? 
- Закидали скидами з дронів, під час ротації
- Забрали?
- Одного, другий поки там лежить…
- Блядь!
- Не кажи. Причому без видимих тенденцій на зміну патерну.
- Бережи себе, друже!
- Тільки цим і займаюся. Будь…………………………