Сьогодні минув місяць.
Місяць суцільного пекла і мороку. Цілий місяць, як тебе нема. 
Мені страшно. Я в постійному переляку. І це відчуття переляку не минає взагалі. Снодійні не допомагають поспати. П'ю снодійне і не можу заснути ще кілька годин. Вночі прокидаюсь з усвідомленням переляку і шоку від того, що майже фізично відчуваю на собі твої останні хвилини. Сьогодні купила якісь інші снодійні. Спробую, може вони дадуть дієвий ефект. Бо відчуття порожнечі всередині і стиснутості в кишках від страху за місяць не відпустив жодного разу. 
Нічого не хочу. Ні їсти, ні пити, ні жити. Їм по троху двічі на день, щоб шлунок не зупинився. Відчуття голоду відсутнє взагалі. Новини читати, слухати і дивитись боляче. 
Болить все. Байдужість людей, яких оминула війна, щасливе життя тих, кому війна дала перспективи, ситуація на фронті, наші примарні надії на перемогу, на майбутнє, на все, на що ми сподівались, за що ми боролись і суцільна брехня, беззаконня, несправедливість. 
Ненавиджу дуже багатьох. Мене роздирає від цієї ненависті, зневаги, огиди. Почуваюсь так, ніби ти все життя мене вів за руку і я знала, що треба йти туди, куди ти мене ведеш, а тепер ти зник і я серед якоїсь неіснуючої пустелі в якійсь паралельній реальності в якомусь фантастичному фільмі опинилась сама. І не знаю куди йти, бо скрізь однаковий пейзаж і нема дороги ні назад, ні вперед. І тебе теж більше нема. Тебе, людини, яка завжди знала що треба робити. Сьогодні були на цвинтарі. Всю ніч прокидалась від жахливого усвідомлення, що це вже аж цілий місяць. Спітніла і перелякана. 
Там вже одинадцять могил після твоєї. За місяць. І це тільки на цьому цвинтарі. Сьогодні, на диво, не копали свіжої, як всі попередні рази, коли ми до тебе приїжджали. Вітер, сніг, запах квітів, молоді обличчя на фотографіях. Є хлопці, які загинули ще кілька місяців тому і лише зараз їх вдалось поховати. На деяких могилах гільце. Хлопці навіть не встигли одружитись. Цвіт нації. 
Найкращі на цвинтарі. 
Завтра Святвечір і Різдво. Я атеїст. 
Але на такі великі релігійні свята завжди прибирала в хаті і готувала. Багато готувала. Щоб було багато різної їжі. Ці свята для мене не про релігію, а про народні звичаї. Коли багато смачного, то й настрій святковий. Зараз в мене нема бажання навіть прибрати. Завтра мама передасть мені татом якісь вже готові страви, щоб я сама не готувала. 
Не знаю, як психологічно пережити навіть це. Скоро Новий рік. Рік, в якому тебе не буде, бо ти залишишся в цьому, минулому році. 
Якби можна було щось поміняти на тебе живого, я б багато віддала. 
Я б віддала свої руки і ноги. 
Без них можна жити, я б віддала все майно. 
Я б віддала багатьох за тебе одного. 
Я б навіть своє життя обміняла на твоє. 
В тебе завжди було стільки енергії, навіть коли ти лежав в лікарні весь поламаний, що її вистачало на всіх. Ти тією енергією всіх заряджав. 
Я не могла нормально поплакати. Ні на похоронах, ні довго після них. Сліз майже не було. Тільки німий відчай. Зараз я почала часто плакати. Думала, що зі сльозами стане трохи легше. Не стає. Зовсім. Ти беріг конверт, який я тобі передала на день народження, в який поклала 43 гривні і на якому написала:
"43 - не так вже й багато"
Сорок три - це так мало. 
Ти був "мій Костя" все моє свідоме життя. Хто знає, скільки ще доведеться прожити того життя без ТЕБЕ. І як це зробити. Читала про досвід інших людей після втрати. 
В кожного по своєму. Я поки не витягую. Ніяк. Ні в чому не впевнена більше. 
Єдине, що точно знаю - це те, що я на завжди "твоя Альонка".

Олена Пасічник