Цьогоріч зустріну Різдво в добрих умовах. Не вдома з рідними, але, правда, у відносно хорошому місці.

Мені у ці дні часто хочеться плакати, коли думаю про людей, які зустрічатимуть його в боях або перепочиваючи від боїв, в холодних мокрих окопах, відбиваючи привезений волонтерами різдвяний штолен від мишей, на стабпунктах, намагаючись виторгувати у Смерті чергову душу, як ніколи сподіваючись на чудо, ну бо ж Різдво…

І як дурна дитина я теж сподіваюсь на чудо. От би прокинутися завтра зранку, а хтось за ніч поставив ялинку, прикрасив її гірляндами і розклав подарунки, багато гарних таких коробочок, перевʼязаних стрічками, як у другій частині «Сам удома»… І ми спросоння біжимо до цієї ялинки всі разом, хапаємо подарунки, шматуємо обгортки, відкриваємо, а там…

а там у кожного записочка з однаковісіньким текстом: 

«Вітаю, ви перемогли, а р*у*с*н*і*таки*п*и*з*д*а. Остаточно. На тому місці тепер буде океан. Усіх тварин заздалегідь вивіз Ной. Зараз можете їхати до рідних, але після Нового року треба буде повернутися в частину, щоби здати зброю, інвентарні речі і порозписуватися в усіх журналах згідно/відповідно, ну ви в курсі.

З любовʼю, 
Ваш Ісус».

Так мрію.