Це пост більше для себе, аби не забувати. Боюсь, що інші його зрозуміють не так, але най буде, мають право.

Зрозуміють ті, хто лишився у Києві свідомо. Не тому що не зміг виїхати через якісь причини, а реально свідомо.

Я сумую за тим часом. Тоді все було інакше. Перший місяць. Було дуже страшно, бахкало постійно, по вулиці пересувалися перебіжками, постійно дивлячись на небо, чи не летить щось. Але через все це ти так гостро відчував життя, цінував кожну секунду.

Коли зустрічав людей, то посміхався і бачив посмішку у відповідь. Як у них було багато змісту… «Тримаймося, бережемо місто як можемо, допомагаємо ТРО, бережемо себе, годуємо тварин» Тоді слів було не треба. Говорили лише «слава ЗСУ та бережіть себе». Все решта й так було ясно.

Хоча брешу, ще дякували, як навіжені. Всім, хто лишився та працював. Комунальникам, продавцям, волонтерам. Всім, кого бачили за роботою. Повз блокпости проходили як через рідну домівку, всім посміхалися, віталися, дякували, просили берегти себе. І хлопці відповідали взаємністю. Пригадую, як в лісі була, а тут стрілянина почалась. Прорвалися диверсанти. Я ж то все чую, лежу собі під деревом на виході з лісу і думаю, що все, попала. Але потім перебіжками і додому добралася. Так мені хлопці дзвонили, питалися де я, чи вийшла, чи не поранена. Я слухала то все і плакала, бо відчувала, що за мене і правда турбуються. Звісно, вони мали змогу не пускати мене до лісу, мали право. Але вони розуміли чому я туди бігаю, просто просили бути обережною. І завжди чекали мого повернення. Питали як там собаки.

Пригадую, як тоді постійно котики їздили. І ти стоїш понад дорогою, одну руку до серця, а іншою їх хрестиш і просиш у Бога, аби зберіг, повернув нам живими та неушкодженими. А вони на тебе дивляться, посміхаються, машуть. Там і дорослі чоловіки і зовсім діти. Такі, що могли б бути моїми синами. І ти дивишся, як вони їдуть, плачеш і шепочеш «Господи, вбережи, благаю».

Тоді було зовсім інакше, страшно до смерті, але ти бачила, чого боїшся, навіть коли ті ракети летіли прямо на нас, боялися дико, але інакше. Зараз хз звідки може прилетіти і ти йдеш повз будинки, там люди живуть, багато, а за мить їх може не стати. Я відганяю то від себе, але не виходить.

Два відчуття тоді були головними «страх та єдність». Не було сварок (майже), не було якихось чвар на вулицях. Якщо хтось і намагався, його швиденько затикали. Тоді всі забули про політику, хто за кого, всі були за всіх. І от за цією єдністю я скучаю найбільше.

Дуже не хочу, аби ми все це просрали. Бо ми такі, ми можемо. Але це буде зрадою перед тими, хто воює, хто загинув. То все відбувається не заради того, аби ми почали гризтися між собою. А для того, аби зберегти країну, людей. Ви не думайте, що я не бачу, що щось не те відбувається, бачу. Багато питань. І я чекатиму на відповіді. Але ж між собою, простим людом, ми можемо не гавкатися? Сподіваюсь, що можемо. Сподіваюсь, що аби була єдність, нам потрібні не вибухи, а щось інше.