Любий наріде, ти дуже не любиш, коли я про це нагадую, але, читаючи цими днями тонни народного гніву на "поганий світ", таки мушу зробити це ще раз.

Так, хочеться аби нам допомагали і захищали нас. А дехто, хто там підписи ставив в столиці однієї сусідньої країни ще й має відповідати за свої обіцянки і це робити. Але вимоги до світу жити нами, і засинати, і прокидатись з думкою про нас, а ще краще - послати своїх бійців нас захищати виглядають не наївно, а нахабно, враховуючи той факт, що переважна більшість українців роками чхали на Зайцеве, Красногорівку чи Авдіївку, поки снаряди не прилетіли на їхні городи і в їхні будинки. На жаль, в мене надто хороша пам'ять аби забути висловлювання про "вони в АТО йдуть за гроші, вся та війна - то заробляння", "ви дістали цією війною", "вони там самі винні, хай самі розгрібаються". В тебе, наріде, 500 днів війни.

Сподіваюсь, підписники груп "Повістки-Львів/Київ/Полтава/Рівне" та "тримачі економіки" купівлею пива і таранки чи лавандового лате хоч самі розуміють, наскільки жалюгідно зараз виглядають їхні висловлювання про "сцикунів НАТО, які бояться щоб не довелось воювати за нас". Якщо що - просто нагадаю вам, любі володарі тестикул, що, на відміну від вас, маминих квіточок, які "не створені для війни", за нас воює зараз крім ваших знайомих, колег, друзів і сусідів, немало іноземців-добровольців. За нас лише за час повномасштабки загинули добровольці з Нової Зеландії, США, Бразилії, Німеччини, Франції, Чехії, Колумбії, Ірландії. Загинули кореєць і таєць. Білорусів і грузинів важко навіть злічити. Я не знаю, як деяким втікачам від повісток не соромно ропускати нюні щодо врученої повістки в ФБ бодай перед цими загиблими.

Для тих, хто пише пронизливі пости про те, як їх погано приймає якась європейська локація, які їм затісні апартаменти чи гуманітарку більше не дають. Сонечки, а чому ви не дописуєте в кінці про те, як ви допомагали свого часу своїм - донеччанам, луганчанам і кримчанам? Як "тепло" ми часом приймали їх в своїх квартирах, як вимагали у влади будувати локації для бодай тимчасової перетримки чи для літніх людей, які жили роками в сараях і літніх кухнях, бо хати їхні були розбиті, а заробити на нові в них не було ніякої можливості. Забуваємо, як дехто не здавав квартири людям з "донецькою пропискою" або ж і в оголошенні зазначав, що "не Донецьк і не Луганськ". Навіть якщо людина вже 10 років прожила до того в Києві і просто змінювала житло. Моя, знову ж, хороша пам'ять нагадує як мені знатно напхали у Фейсбуці добрі люде за пост про друга з окупованої території, який одразу ж пішов воювати і шукав квартиру для евакуйованої з окупованого міста родини. Що мені тоді говорили і як поливали цю людину ті, кого він захищав. Так, були і серед нас ті, хто відкрили для переселенців двері. Були ті, хто ділились останнім і допомагали. Але більшість, давайте чесно, воліла не помічати і говорити "анісамівінавати". Я ніколи, блін, не забуду як родини і десятка півтора, якщо не більше, дітей жили в ангарі на Видубичах. Як вони дякували за хліб і навіть слова претензій в мої відвідини не сказали до такого "теплого" прийому. То чому ми зараз вимагаємо аби умовний чувак з Нідерландів чи Штатів рвав себе на шматки і віддавав свої кревні заради нас, коли ми - давайте називати речі своїми іменами - роками зраджували і кидали своїх. І я зараз говорю не про сепаратистів і зрадників, а про тих, хто лишився вірним своїй країні чи навіть її захищав. Я не пам'ятаю жодного збору чи якоїсь народної ініціативи щодо допомоги Сирії чи закликів приймати звідти біженців. Не стверджую, що ніхто не робив, просто не можу пригадати жодного випадку. Я побачила цьогоріч аж один пост пам'яті жертв Сребрєніци (я вже мовчу як ми "шанували" героїв Жепи, які, на відміну від голандців, зробил свою роботу). Але "чому світ мовчить?".

І це я ще мовчу про десятиліття жування соплів, коли спершу нас роззброювали і знищували армію, а потім, коли вона, мов Фенікс, повставала з попелу, як жували ті ж соплі під час згортання важливих програм чи багатьох негативних моментів, які били по нашій обороноздатності. І згадуйте, любі, хоч іноді, де ви ставили галочки в бюлетенях, хоча вас попереджали, просили, молили не втикати своїй країні ножа в спину. Моє улюблене виправдання "Ми не знали". Не знали чи не хотіли знати?

Не лише ми втомились від війни. Світ теж втомився від війни і від нас. Бо ми, як сказала одна мудра жінка, не музей ідеальних людей. "Світ", "Захід", "Європа" - теж. Тому треба шукати нові слова і підходи, треба рити апроші до наших патрнерів та виявляти при цьому максимум мудрості і здорового глузду. І знати де просити, а де вимагати, де рявкнути, а де змовчати, навіть, якщо дуже хочеться рявкнути і якщо рявкнути було б справедливо в конкретному випадку. Доносити, переконувати, пробувати ще і ще, і, якщо потрібно ще десятки разів. І, перш за все, наводити порядок в себе вдома власними руками, якщо ми вже "тримаємо тил" (а тримаємо ми його дещо так собі), а не чекати, що хтось замість нас усе "порішає". Не порішає. Бодай за останні півтора роки це вже мало дійти.