6 ранку. іду в потязі, трохи задрімала.
"Я перепрошую, можна пройти", - чую над головою.
Піднімаю очі, пропускаю, сідає поруч. Ставить руки на коліна і десь за хвилину засинає похилившись...
Я навіть не встигаю запропонувати підставити свою куртку та й взагалі щось сказати. Спить...
А я дивлюся у вікно за його спиною. Дивлюся на села, які починають - мирно і спокійно прокидатися. На поля, із зібраним - мирно і спокійно врожаєм. На людей, які мирно і спокійно пʼють каву на залізничних станціях.
Дивлюся на цей мирний і спокійний ранок За Його Спиною. На мирний і спокійний ранок, який він, як і тисячі інших чоловіків та жінок забезпечували і забезпечують мені тут.
Потяг зупиняться. На виході мовчки підхоплює мою валізу. Подає руку, аби допомогти зійти. "Дякую"
кажу.
"| дякую Вам за службу" - додаю з посмішкою.
Посміхається, киває головою. Розбігаємось.
Вже стільки років в країні Війна... Цінуємо, що маємо.
Ранки у наших домівках, мирні і спокійні, і не забуваємо завдяки кому.