Зранку і до темна. Атаки, атаки, атаки. Через посадки, яри, розбиті вщент дома, росіяне лізуть наче таргани. І я зараз не перебільшую. За будь яку ціну долізти до наших позицій та зачепитись. Таке враження, що радіофір зараз почне плавитись від емоцій. Хтось радіє суцільними матюками від того, що мінометна батарея накрила чергову групу "гостей". І вже на інших позиціях просять евакуацію пораненого. Одразу починається гра зі смертю. Шалені перегони. Хто перший? Медіки встигнуть витягнути бійця, стабілізувати його та передати своїм колегам, які доставлять пораненого в шпиталь? Чи старуха в чорному візьме хлопця за руку та поведе його за собою. 

Так було сьогодня, учора, позавчора… місяць і півроку тому. І так буде завтра і післязавтра. Я не розумію як ротні, взводні, прості бійці витримують цю надлюську напругу нервів? Звідкіля беруться сили? І це ж не професійні війскові, яких спочатку ретельно обирали, а потім роками гоняли на полігонах. Це звичайні люди. Бухгалтери, юристи, скількі бешкетники, менеджери, садівники чи музиканти, Багато хто з них лише 24 лютого 2022 року, вперше взяв зброю до рук. Самі придбали собі снарягу, чи волонтери допомогли. І самі усьому навчилися. Верніш війна навчила… Одразу і швидко.

Стемніло. Окупанти трохи заспокоїлись. Зараз взводні виставлять спостережні пости і буде декілька годин на сон. А завтра все почнеться спочатку… Атаки, атаки, атаки. Через посадки, яри, розбиті вщент дома…