Лютий буде вирішальним місяцем в протистоянні, яке розвивається з 21 листопада минулого року

Причому відсутність рішення теж буде рішенням — тільки найгіршим, оскільки запас міцності у економіки та фінансової системи тане з кожним днем. Вихід з кризи може бути знайдено лише в результаті домовленостей між ключовими сторонами, зокрема владою, опозицією, євромайданівцями, олігархами. Відповідальність за країну — спільна, тож і перемога над кризою буде спільною — або поразка, теж одна на всіх. Незалежно від того, кому які дістануться посади і на яку дату буде призначено ті чи інші вибори,пишеть Коментарі

Почому нині Київ

Те, що відбувається в Україні, стало одним із найбільших геополітичних викликів, що стоять перед США, Євросоюзом і Росією. Тому нормалізація ситуації «тут» дуже тісно пов´язана з можливістю компромісів «там».

Україна, яка з´їхала з рейок, перетворилася сьогодні на зудливе переплетіння больових точок світової політики, не тільки затьмаривши ціннісні сперечання навколо Олімпіади в Сочі, а й залишивши далеко на другому плані близькосхідне врегулювання. Остракізм, якому піддався у Давосі вже екс-прем´єр Микола Азаров, жорсткі формулювання резолюції про українську ситуацію в ПАРЄ, і скандалізація Мюнхенської конференції з проблем безпеки перемістили Україну в фокус глобальної стратегії Заходу, який продовжує виступати в ролі гегемона.

Одночасно подібний розвиток подій перетворює Україну на передову зі східного боку кордону, оскільки Росія не втомлюється пред´являти претензії на регіональне лідерство і власну зону впливу. Навряд чи настільки сильна геополітична напруга розсмокчеться сама собою. Адже вперше жодна зі сторін не приховує своєї інтервенції в наші справи.

Чи існує шлях для компромісу між світовими центрами впливу в українській ситуації? Перш ніж відповісти на це питання, необхідно взяти до уваги низку обставин. По-перше, незважаючи на безвідповідальну поведінку Великобританії в процесі сирійської кризи, США, Сполучене Королівство та континентальна Європа — це цілком цілісний суб´єкт на світовій арені. Військово-економічний симбіоз Заходу пережив крах радянської імперії і плутанину, що послідувала за цим. Чи готова Росія зі жменькою безпорадних сателітів протистояти Заходу на широкому фронті — від Балтії до Чорного моря? По-друге, неважко помітити, що внутрішні політичні обставини в Росії змушують Володимира Путіна позиціонуватися як сильний лідер, що здатний дати рішучу відсіч «силам зла». При цьому він наслідує радянських державних діячів, які є зрозумілими основній масі прихильників Кремля — немолодим людям зі слабкими навичками користування інтернетом і поганим знанням іноземних мов, а також юним партійним кар´єристам, які виросли вже в атмосфері нагнітання антизахідної істерії. Великі мусульманські громади, гірські племена, які пам´ятають вольницю 1990-х, олігархи — всі вони лояльні Кремлю лише до того часу, поки нагайку тримає міцна рука. Кремль не один рік витратив, будуючи новий фасад заради притуплення уваги Заходу, на переконання європейців і американських лібералів у тім, що «холодна війна» залишилася у далекому минулому, і з Росією можна просто вести спільний бізнес і разом ефективно стримувати процеси варваризації у третьому світі. Але українська криза з легкістю метелика зруйнувала ці монументальні конструкції.

Навіть більше, ймовірну поразку в Києві Москва розглядає як геополітичну катастрофу. Відступ викличе радість у середовищі політичної опозиції, яка долає свою маргінальність, і почне давати збої з такими великими труднощами і любов´ю налагоджена поліцейська політична система, яка в своїй основі все ще радянська. І все це на тлі стрімкого погіршення економічної ситуації, втрати Росією статусу «енергетичної наддержави». Не кажучи вже про руйнівний удар по ідентичності. По-третє, ресурси Заходу таки далеко не безмежні. При цьому політично літня Німеччина, яка щиро сподівалася на успіх своїх експериментів щодо входження Росії у цивілізований світ через ділове середовище, очевидно, насилу визнає правоту Польщі (Варшава з юним запалом увірвалася в союзну політику з серйозним українським аргументом про те, що давній східний противник поранений, але аж ніяк не мертвий). І це привносить нервозність у начебто сформований проукраїнський альянс західних держав.

Берлін не може ризикувати стратегічним партнерством із Вашингтоном і протиставляти себе всім іншим столицям Союзу, воля яких виражена брюссельським урядом. Однак, судячи з діяльності контрактників Кремля в сфері відносин з громадськістю у Брюсселі, — надії вбити клин між західними державами, а також між деякими з них і Україною (в першу чергу Польщею та Румунією) досі витають. Проте повідомлення Кетрін Ештон про спільний євроатлантичний пакет макрофінансової допомоги Україні під гарантії створення реформаторського уряду на основі парламентської більшості перебиває російську ставку у вигляді непрозорого кредиту, за який скуплено викидні українські євробонди, і озвучені туманні обіцянки про знижки на газ.

Не менш знаковою є заява Штефана Фюле про необхідність надати Україні перспективу членства в ЄС. Таким чином, сьогодні відкрито демонструється зростання західної рішучості подолати і перемогти українську кризу.

З чим же в такому разі залишиться Росія — і інші, менш впливі гравці? Помітно, що Китай і інвестори з країн Затоки вичікують, чим закінчиться українська історія — і підкоряться сильному, оскільки Україна все ж таки не є їхньою зоною життєвих інтересів. Тому є сенс турбуватися тільки про Росію — її теж треба б чимось задовольнити. Можна бути певним, що Москва вимагатиме дотримання грудневих угод. Ураховуючи всі обставини, ці угоди доведеться оприлюднити. Україна ж зацікавлена в стабільній Росії. Річ у тім, що очевидне бюджетне і казначейське перенапруження у сусідів, викликане переоцінкою свого зовнішньополітичного потенціалу, непомірними витратами на геополітичні авантюри — уже б’є по середньому росіянину. Адже в Росії живуть не лише мільйони наших родичів, а й сама російська економіка створює робочі місця для сотень тисяч українських громадян тут і там.

Яких компенсацій за організований вихід з української кризи може зажадати Росія від Заходу — питання відкрите. Адже багато років Вашингтон і Брюссель тільки те й робили, що потурали Кремлю. Тому логічним видається вимога загальмувати виведення військ НАТО з Афганістану, знизити загострення навколо «Південного потоку», переглянути програму ПРО і прискорити процеси європейської інтеграції Росії. Готовність ЄС обговорювати з РФ перспективи асоціації України — не що інше як початок торгів. На кін можуть поставити багато чого — від спрощення візового режиму та «міжсоюзної» вільної торгівлі до «зливу» української ГТС як запобіжника від «надмірної вестернізації». Однак наскільки успішним може бути подібний торг у нинішній ситуації — сказати складно.

Компенсації ж непрямих витрат, таких як питання зміщення балансу сил, повинні вирішуватися на рівні наявних двосторонніх комісій і рад України і Росії з ЄС і НАТО. Швидке зростання загроз у регіоні знову актуалізує питання про відкриті 2008 року двері до членства України в НАТО — а нове зняття цього питання з порядку денного коштуватиме тим гравцям, які зацікавлені в такому ході подій, набагато дорожче, ніж раніше. Однак у московському істеблішменті є впливове лобі на користь євроінтеграції України, оскільки такий розвиток ситуації дозволяє низці корпорацій легалізувати свої активи під парасолькою європейського правопорядку. Тому простір для конструктивного діалогу і далі присутній.