Завжди, завжди, завжди – пам’ятайте про ціну.
Чорнобаївка, Снігурівка, а трохи до того – Ізюм, Лиман, Ямпіль і багато, багато інших назв.
Я якось так несподівано для себе з’ясував, що давно не радію цим новинам. Вони не викликають такого, знаєте, спортивного азарту: «а, ось вже і Херсон поруч, і Донецьк і Крим і Москва, егегей!».

Бо за кожним таким вже тепер вільним селом чи містом – люди. Ні, не так – Люди. Ті, з ким ти вчора разом обіймався при зустрічі, ділився волонтерськими підгонами, радів випадковій зустрічі біля Нової пошти в Краматорську (тої самої, що на Олекси Тихого, ага ), списувався «по зеленому» або «по синьому» і обіцяв зводити на найкраще пиво в Україні, після того як повернемось. Дивувався: «ну от той то, чого сюди пішов ?»…
Або не був знайомим з ними взагалі, але знав їх через пости спільних друзів. І дивився на їх обличчя на фотках і навіть трохи заздрив таким крутим, красивим і натхненим. А потім, раптом читав, що його вже немає.
І я не про те, що не варто радіти. Кожне таке село і місто, кожна Стельмахівка, Снігурівка чи Озерне – це не просто позначки на карті Deep state чи назви у звіті Генштабу.
Це ЛЮДИ – найкращі, прекрасні, найсміливіші. Це чорні плями в нашій пам’яті, які завжди ми будемо нести за собою, озираючись, і розуміючи, що тут вже немає чим заповнити. Ось тут вони були поруч, і от їх вже немає. Бо віддав своє життя за невідомий нікому населений пункт на півночі Харківської області. Бо тоді, в лютому, пішов. А міг не йти. Але – не міг не йти.
Я б у кожному звільненому селі і місті змінив би назви вулиць на імена і прізвища тих, хто звільняв їх. Якби я знав точно, що їх цінуватимуть а не проходитимуть поруч незнайомих назв.
Завжди, завжди, завжди – пам’ятайте про ціну. Це імена і обличчя. Коли говорите чи пишете про Херсон, про Ізюм, про Лиман, Ямпіль - пам’ятайте про них. Про найкращих із нас.

