Загинув наш Звір — Іван Довгінка. На тій же позиції, що й Падре, Олег Марінченко.

Він пішов у Вічність так, як йдуть усі справжні Воїни — під час бою, відбиваючи черговий штурм росіян на наші позиції. Забрав із собою багато життів ворогів.

Іван служив в іншому взводі, ми не часто бачились, але у колі мого взводу завжди точилася думка, як було б добре, якби Звір перейшов до нас.

Пам’ятаю, коли ми готувалися до відправки в окопи, багато часу проводили у тренуваннях. Він тренувався постійно — тренувався сам, тренувався зі взводом, готуючись до своєї першої битви…

Після одного такого тренування ми грали у волейбол. Завдяки йому, до речі, перемогли команду побратимів.

Згадую, як же ж було мило, коли Іван переживав після кожного втраченого м’яча. Він дуже хотів перемоги і він за неї самовіддано боровся. Хоча це була всього лише гра.

Хлопці розповідають, що під час бою він був такий самий несамовитий, зосереджений та всюдисущий. Встигав все: працював з кулемета, з РПГ...

Він боровся за Перемогу. І цю партію забрав зі своїм відділенням у свій актив. Росіяни були вимушені вкотре відійти, залишаючи у траві гнити своїх.

Івана запам’ятаю таким — мужнім, сильним, добрим, чуйною людиною, справжнім Воїном.

Спочивай зі святими, брате. Україна, яку ти так сильно любив, переможе.