Є відчуття, що «нас» таки «замирять»...

Нас з «ними».

Що «вони» - знову будуть поруч.

Вони – вже ближче з кожним днем.

Хто такі «вони» думаю не слід казати. Особливо вголос, в найавторитетніших і найдемократичніших соцмережах світу )

Але є відчуття, що в разі «замирення» основна лінія фронту, якщо говорити про питання виживання України як держави – може зміститись в тил. В глибокий тил. Де будуть все стрімкіше підіймати голови – і ми щодня уже спостерігаємо дедалі більше таких випадків – чи-то «ждуни», чи сплячі агенти якоїсь -надцятої хвилі, чи просто корисні ідіоти.

Уже сьогодні – вони не криючись, масово провокують по мовному питанню; змінюють фокус обговорення з провини рускіх у всіх смертях цієї війни – на відповідність чи невідповідність змісту і форми у демонстрації та/або фіксації цих злочинів; маніпулюють питаннями дотримання прав і свобод – заявляючи: «Любімо і ворогів своїх, бо інакше чим ми тоді відрізняємося від них?», – і чомусь зазвичай додають «орків», абощо. Свідомо – чи, знову ж таки, з власної тупості – перекладаючи провину на шось міфічне і автоматично виправдовуючи народонасєлєніє-прілагатєльноє.

Прикладів можна наводити багато, і їх дедалі більшатиме.

А тому найважливіше наразі – не дати собі розірвати себе зсередини ось цими усіма мінами сповільненої дії.

На жаль, принцип «кожен сам за себе» - стає просто правилом виживання. Причому – як у світовій геополітиці, так і у питанні бачення існування держави Україна кожним окремо взятим її громадянином.

І це важливо.

Бо паспорт з тризубом – ще заслужити треба, вже не кажучи про гріх його втратити.

Якось так...