Яким ми бачимо закінчення цієї війни?

Не стільки висловлюю думку, скільки ставлю запитання.

Не стільки опонентам, скільки однодумцям.

Сьогодні вранці натрапив на обурене висловлювання одного відомого блогера – патріотичного, якого в цілому я дуже поважаю, що мовляв, знову цей клятий Китай мирне врегулювання з Росією пропонує. Але то є все підступна зараза, ніякого миру з окупантами!!!

І такі настрої у нас домінують – причому, що в телемарафонній аудиторії (серед тих, у кого Зеленський щодня перемагає), що серед цілком притомних людей.

Але якщо переговорів про припинення війни ми не хочемо, то до чого ми прагнемо, на що сподіваємось?

На перемогу?

Добре, а що тоді для нас ця перемога?

У офіційному трактуванні української влади перемогою названо звільнення всіх окупованих рашкою територій з Донбасом та Кримом включно та повернення до кордонів 1991 року.

Стратегічно мета абсолютно правильна. Я б навіть сказав – що зі стратегічної точки зору це взагалі єдина можлива мета нашої політики в сфері національної безпеки.

Однак чи є в нас шанси досягти цієї мети без паузи у війні?

Тобто – з цим президентом, який із всіх президентських функцій непогано володіє лише одною (емоційно та виразно зачитувати написаний кимсь текст перед студійною телекамерою), з цією владою загалом, яка розривається між непрофесіоналізмом, корупцією та відвертою зрадою на користь ворога, з усунутим майже всім здібним та авторитетним генералітетом, без снарядів, без ракет, без інших критично необхідних не лише для наступу, але й для оборони боєприпасів та зброї, без фінансування держави десь на третину (якщо американці так і не дадуть грошей) – у цих умовах ми справді здатні досягнути перемоги?

Тобто – зараз, після болючого та скривавленого залишення Авдіївки ми точно можемо перейти у наступ, прорвати «лінію Суровікіна» та звільнити Луганську, пів-Донецької, більшу половину Запорізької та Херсонської областей, а також – перетворений за 10 років ворогом на військову базу Кримський півострів?

Якщо хтось вважає, що так, то хоч приблизно поясніть, яким чином?

Бо я лише бачу, що мало не рік армія під керівництвом точно не менш досвідченого за нинішнього головкома, і точно значно авторитетнішого Валерія Залужного майже нічого звільнити не змогла (це, звичайно, не армії за вину – на те були свої причини, але ж – факт!), а зараз – зможе?!

І то ж у нас влітку та на початку осені ще було куди краще зі снарядами, а триклята «лінія Суровікіна» не була ще такою потужною – її прямо зараз добудовують, з кожним днем, гадина, все товстішою та колючішою стає.

І у ворога все нові, та нові потужності по виробництву зброї запускаються – і снарядів, і ракет, і безпілотників, і танків (можливо, частина інформації про це – ворожа пропаганда, «ІПСО», але явно лише частина); у нас же, наскільки можна судити з відкритих джерел, зростання, в основному, в сегменті безпілотників – того, що можна в напівкустарних умовах клепати, зупинений ще в 2019-20 роках ВПК як стояв, так і стоїть: про нові «Нептуни» не чути, про «Стугни» - не чути, про ракети «Грім» - не чути, про «Богдани» - не чути. Поправте мене, будь-ласка, якщо це не так.

Якщо ж ми визнаємо, що нічого поки що ми звільнити не можемо, то якою має бути наша стратегія і тактика?

Стаємо в глуху оборону? Згоден!

Але якщо ми встаємо в глуху оборону, то логічно будувати оборонні укріплення вздовж всієї лінії фронту. Про необхідність чого Залужний говорив на т.зв. «Ставці» - як повідомляють обізнані джерела, ще з весни минулого року.

Так, побудувавши потужну, абсолютно непрохідну лінію оборони – типу фінської «Лінії Маннергейма», ми могли б стабілізувати лінію фронту, зменшити в рази, а може, і в десятки разів свої втрати, і триматися хоч роки, хоч десятки років.

Хоча якщо ми не маємо жодної реальної надії зрушити лінію фронту вперед, то в чому сенс відмовлятися від переговорів з ворогом про припинення вогню?

Тільки тому, що Зеленський такий указ видав?

Адже війна навіть за супернадійною лінією оборони – це все рівно війна: артилерійські снаряди хоч і на порядок рідше, все одно вражатимуть наших захисників, якась кількість наших бійців буде гинути знову і знову (навіть при наявності надійного бункера не вилазно там сидіти не будеш), плюс ворожа арта поливатиме зону у 20-30 кіломентрів вглиб, роблячи її абсолютно не придатною для життя. Ну і, звичайно, ворожі ракети та дрони будуть продовжувати тероризувати всю країну, аеропорти не працюватимуть, ніякі інвестори – ні зарубіжні, ні навіть вітчизняні, ніякого бізнесу відкривати не захочуть.

Проте у нас навіть лінія оборони не будується! Точніше, десь вона будується, але як мокре горить.

Тобто, що ми маємо в сухому підсумку: відвоювати захоплені території наразі не можемо, надійно утримувати ті, які маємо, теж не можемо – бо надто мало укріплень плюс армія ослаблена відсутністю боєприпасів та звільненням досвідченого керівництва.

Що ми тоді збираємося робити? Що ми можемо в цій ситуації робити?

Безкінечно відступати, здаючи чергову «Авдіївку»?

Але Україна – не росія, у нас нема куди особливо відступати.

До того ж, дві-три-чотири таких «авдіївок» - і бойовий дух армії впаде до підлоги. А народ знову повантажиться на машини – автобуси – поїзди і рушить до західного кордону.

Тим більше, ми не можемо собі дозволити безкінечно втрачати людей на полі бою.

З іншого боку, ми маємо цілком позитивний досвід Мінських домовленостей - коли з ворогом вдалося домовитися про припинення масштабних бойових дій, і це дало Україні передишку набратись сил та побудувати армію на цілих сім років (три останні роки – 2019-22 , щоправда, ми армію не будували, а руйнували, але то вже не вина того, хто Мінські домовленості укладав).

Ці домовленості, між іншим, були укладені у не зрівнянно гірших з українського боку умовах, ніж ті, які в нас зараз є. Бо зараз ми маємо потужну армію, яка тримає фронт, тоді наша армія була в зародковому стані, і фронт загрожував з дня на день розсипатися; сьогодні нам півсвіту дають підтримку та постачають зброю, а тоді зброю взагалі ніхто не постачав.

І, тим не менше, ні від окупованої території, ні від свого права йти в ЕС і в НАТО ми тоді не відмовилися. Навпаки, в напрямку Європи після Мінських був зроблений просто колосальний прогрес: зона вільної торгівлі, і особливо – просто не мислимий до того безвіз.

Нарешті, як бути з тим, що поки ми не укладемо хоч якогось перемир’я, ми не можемо переобрати ні президента Зеленського, ні його «Слуг»? Скільки років ми ще повинні прожити під їх «геніальним» керівництвом?

Отже, що маємо робити, панове?