З Олегом я познайомилася у Польщі, на одному з пекельних заводів. Працювала там кілька днів, збунтувалася, як це вмію тільки я, наскаржилася в усі ужонди, накатала заяви, куди могла, і помахала ручкою.
А він працював рік. Вірніше, допрацьовував останні дні. Класика - молодий хлопчина, вища освіта з відзнакою і страшна, виснажлива праця на межі людських можливостей бозна де. 
Він мовчав. Не жалівся, не скиглив, не злився, а мовчки робив роботу. Іноді посміхався і щось тихенько відповідав. 
Бо у вусі у нього був навушник, і всі 12 годин праці йому щось нашіптувала у той навушник наречена. Власне, заради весілля з якою він так вбивався на тому клятому заводі. 
Коротше, на зміну вони заступали паралельно - він гарував, а вона підтримувала його, як могла. З 18.00 вечора і до 6.00 наступного ранку дівчина не затихала ні на мить. Що вона там йому розповідала, можна лише здогадуватися, але якось він коротко кинув: якби не вона, послав би до біса це все ще в перші дні і гайнув би назад. Тільки заради неї...
Як правило, перед кінцем зміни він відсовував мене і швидко виправляв всі мої численні лажі, розгрібав завали, маскував проколи. Якось на мій мовчазний погляд на секунду вийняв навушник з вуха і сказав:
- Кістьми ляжу, але моя кохана ніколи тут не буде...

Сьогодні, через два роки, я отримала повідомлення - довго не могла збагнути, хто це і про що.

- Пам'ятаєте, я казав, що кістьми ляжу, але моя кохана ніколи не буде працювати за кордоном? Збрехав, виходить. Я на "нулі", а дружина працює у Польщі. Сука війна.

Сука війна.

Спогади-2022.