…. Сьогодні в маршрутці Киів-Житомир зустріла маму свого колишнього учня…

Запитала як її син, у відповідь: «він вже два роки на Сході»…

Він у неї єдиний син, юристом працював, але він вибір зробив - іти туди….

А там, зовсім випадково, зустрів сина моєї колишньої колеги, також юриста, разом вони ходили в музичну школу, виступали, потім навчались в одній академії…

Доля їх розвела… Один був у Києві, другий - у Криму… Другий - не став на бік русні, пішов відразу захищати нас з вами, пройшов «котел», він був у пеклі, він подорослішав відразу на декілька років…

Але обидва зараз там… захищають нас з вами…

Не називаю прізвищ.. не хочу… вони просто всі наші діти…

Коли зателефонувала доньці, стала розповідати про зустріч, про хлопців, бо вони всі між собою знайомі, всі ходили разом до музичної школи…. Ніхто і гадки  не мав, що їх чекає попереду…

Донька каже «Мама, чому ти плачеш? Вони ж живі!!!»

Я їй відповіла; «Вони ж всі наші діти… Душа болить за них…»

Одні зараз веселяться, гуляють, якщо невеличку допомогу надали  - хизуються, а є інші..

Вони -там… мовчки, зціпивши зуби захищають нас… а зустрівшись саме там… цінують один одного як рідні, вони чужі по крові, але рідні по духу…

Багато цивільних зараз кажуть, що стомилися…

А вони, ці хлопчики, не стомилися?

Так що, любі мої, моліться, допомагайте нашим хлопчикам, бо вони всі - НАШІ, поки вони є там, ми спимо тут…