Це не люди - це біомаса тупих рабів. Їхній сенс життя — лізти вперед, жрати й залишати після себе порожнечу. На ЛБЗ (лінія бойового зіткненя) щодня лізуть штурмувати маленькими зграями — по 3–5.

Лізуть по трупах своїх же.

Без плану. Без успіху.

Просто — труп на труп, поки не завалять нас м’ясом. Це не війна — це утилізація біомаси.

Їм не треба кілометри — їм треба хоч кілька метрів, щоб потім здохнути на них. Знов і знов, поки є кому повзти. Їхня впертість — не відвага, це просто інстинкт рою. Там вже немає особистості. Є тільки маса, яка не питає “навіщо?”, а просто лізе вперед, бо так сказали.

Я батько двох дітей.

І мені важко усвідомити: вони йдуть сюди вбивати моїх дітей, щоб виростити своїх. І не соромляться цього. Їхня мотивація — не ідея, не боротьба, не честь. Їх веде борг, іпотека і мрія про нову пралку. Вони вбивають за гроші. За побут.

І коли береш їх у полон — опускають очі.

Ні “вибач”, ні “не знав”. Нічого.

Бо вони готові зайняти наш дім, лягти в наше ліжко, вдягнути нашу одежу й їсти з нашої тарілки. Бо так дозволив їх цар і поп. Тож можна.

Вони не прийшли боротись.

Вони прийшли грабувати, вбивати й жерти. І поки ми живі — ми маємо бити це паскудство, поки не зникне останній із них.