- Вибачте, незручно, але майже нікого не знаємо тут, а ви дали свій номер, - це щойно прибулі переселенці дзвонять.
- Давайте без реверансів. Рада вас чути. Кажіть, що треба?
Найчастіше - щось найпростіше, найпримітивніше. Нема у чому варити, нема на чому сидіти, нема на що поставити тарілки. Перші мої помічники - колеги. Хоча ми з колегами вже давно винесли з квартир все зайве і не зайве. Потім ідуть мої батьки і сусіди. Деякі сусіди, бачачи мене, уже звертають з дороги)) Бо я сильно тисну на сумління і закликаю не сидіти однією дупою на двох стільцях, а дати присісти іншим.
Щойно стояла і дивилася на гору домашнього начиння, що вдалося зібрати кільком родинам, які туляться в одній квартирі. Табуретки сині. Шафка біла. Каструлі різні. Вилки-ложки також. Постіль ніби обирала в темній кімнаті наосліп - все відрізняється від усього. Ще й хтось дав барний стілець. Він взагалі як Пилип з конопель… Ну, куди вони його притулять?
Прийшли молоді жінки - регочуть, задоволені. Кажуть, нарешті всядуться і не будуть по черзі їсти. А на барному стільці забацають селфі - типу, в барі, типу, відриваються десь.
- Щоб ви бачили наш будинок! Хто б зараз повірив! Але… тільки фото залишилися. Вчора мені приснилося, де я сховала дещо від чоловіка, забула і не могла знайти місяцями. А вчора приснилося. Не партесь, що все різне, все супер! Це такі дрібниці!

А мені досі часами видається, що це сон. Що таке не може відбуватися…