Встановлюю курсантам "Кропиву". На столі купа планшетів. На екрані ноутбуку - дані для реєстрації. Стовпчики. Рядки. Звання. Прізвище. Ім'я. Частина. Телефон...

Не вірте що в інструктора душі нема - інструктор кожного курсанта пропускає через себе. Особливо - інструктор-фронтовик, курсанта-фронтовика.

Рядок, ім'я, прізвище... Ким ти був у попередньому житті хлопець Микола? Певно ти водив автобус, возив людей з роботи на на роботу та з домівки в гості... А може ти був студентом - мріяв писати програми краще за "Майкрософт"? А може був електриком - проводив світло у квартири? Переймався що матуся на серце жадиться. Бурчав на старшу сестру. Нині - ти солдат Українського війська.

Рядок, ім'я, прізвище... Звідки ти приїхав хлопець Павло? Ти приїхав з Харківщини де вибивав ворогів з Вовчанська? Ти відбивав атаки загарбників біля Покровська? Ти борониш мій рідний Запоріжжя? Як поміняла тебе війна? Які тільки курсанти не приїздять до мене? Молоді хлопці зі страшними шрамами. Хлопці з контузіями. Хлопці труєні газом - чи ви не в курсі, що Москва і таке робить? Хлопці в яких пальці і ноги живуть своїм життям...

Рядок, ім'я, прізвище... Про що ти думаєш вечорами дівчина Оксана? Згадуєш матінку? Сумуєш за сестрою? Пишеш у соцмережах хлопцеві - ще не коханому, але, ну так - все складно? Може сумуєш за дитиною? У мене навчалася дівчина - весела й безтурботна, через рік приїхала знову на іншу підготовку - у неї були очі берсерка. Я навчав дівчину, чия дитина разом з мамою сім місяців пробули під окупацією - всі їхні сусіди знали що вона у ЗСУ. Мені фантазії браує уявити ЩО вона пережила.

Рядок, ім'я, прізвище... Цілий світ. За кожним - мрії, згадки. За кожним - його особисті маленькі біди і маленькі досягнення. За кожним - рідні, друзі, особисте щастя на сорока квадратах житлоплощі. За кожним - доля.

Вдивляєшся в список і бачиш сузір'я світів. Світів, які б'ються мов лихтарики - розіб'ється і загасне. Але вони світять. Живуть і захищають Україну. Бо...

Кожен пояснить по-своєму.

Не вірте, що в інструктора душі нема - кожного курсанта відчуваєш особливо. Просто важко одне своє серце розділити на два десятки курсантів. І на попередні два десятки. І на наступні. От і виглядаємо ми суворими та брутальними.

А вдивляєшся в ці обличчя - і серце не на місці. Що буде з ними усіма? Яка доля на них чекає?

Але віриш, що з кожним все буде добре. Бо кожен для мене - свій. Чому? Бо він тут - у Збройних силах. Ми захищаємо Україну разом. Вони не втекли за кордон. Не відмазалися за хабар. Тому що їм не пофіг. Не знаю, може було пофіг в момент мобілізації, та зараз - ні. Я це бачу.

Одне для одного ми завжди будемо своїми. На відміну від тих - які думають що пересидять. Ну, з ними розмова буде після війни - вельми сувора. А зараз...

А зараз навчаємо. Бо потрібна перемога. Нам всім. Інших варіантів нам ніхто не залишив.