Стосовно боїв за Солідар. Я звичайно ж не можу всього розповісти. І також не можу коментувати деякі кадрові рішення. Хто я такий, щоби ставити під сумнів дії людей зверху? Правильно, ніхто! І то вже історія, за яку ми теж заплатили!

Але досвід цього військового пекла, це тепер методичка - Як (і головне що), треба робити? І в той же час, що ні треба. Підручник, де кожне слово написане кров’ю. Історія, про героїзм простих громадян, яки, під шаленим вогнем, мусили тримати позиції за будь яких обставин. І вони тримали. А коли вже тримати було нічого, коли в рацію було чутно, «Мої позиції арта змішала із землею, оборонятись нема де!», відходили на нові позиції і знов тримались. А часто було так, що і відходити вже було нікому.

Я не хочу і не буду зараз грати в улюблену гру «Хто більше воював?». Ні мені, ні бійцям бригади, це не цікаво. Більше за все турбує інше. Щоби досвід кожного бойового зіткнення, був ретельно вивчений там, наверху. І не для того, щоби перекласти провину на іншого, а за для того, щоби терміново внести зміни в бойові документи та процеси навчання тих, хто ще до війни не доїхав. Я бачив чорних від втоми солдат та офіцерів, яким довелось перевчатись вже в Солідарі. І за кожний урок треба було платити шалену ціну. На моє питання до пораненого ротного, якого тільки привезли до шпиталя, «Яка потрібна допомога?», я чув у відповідь, «Нічого ні треба! Я за хлопців дуже турбуюсь! Вони залишились в пеклі!». Бо командирів взводів та рот, не цікавлять ромбіки та посади. Умовному Тарасу, Дмитру чи Василю, байдуже ким він буде завтра, капітаном чи вже лейтенантом. У них зоооооовсім інші приоритети. Це очі своїх бійців. Веселі, сумні чи хитрі. Сірі, зелені, або карі. Але головне - відкриті та живі.