Давно, на «Ютубі» я почув запис радіообміну російських офіцерів в Грозному. Саме тоді, наприкінці 1994 року, Майкопська бригада ледве не парадним маршем зайшла в місто. Там і залишилась. І що одразу звертає на себе увагу в тих розмовах, це приреченість в голосі. Офіцери цілком розуміли, що розлючені чеченці поруч, бо вони в своєму місті, на своїй землі… А так звана «подмога» десь йде. Вже пʼятий… чи восьмий час йде. І вже не прийде. 

Учора довелось почути радіоперехоплення переговорів чергових російських «асвабадителей», але вже зразка 2023 року. На одному з клаптиків фронту наші хлопці гарно їм натовкли пику. І знов те саме:

- Пшшш… Иииртыш, Иииртыш!.. Я Байкал! Та где бл@ть падмога? У меня уже почти никого не осталось? Меня кроют со всех сторон. 
- Байкал! Я Иртыш! Держитесь! Подмога идёт!

І так далі. Куча матюків. Обіцянок розстріляти тих, хто побіжить з позицій. Знов казки, що подмога йде, (хоча її вже закопали наші гармаші) і накази триматись. Але одразу звернув увагу на ту саму приреченість в голосі, яка була чутна на переговорах офіцерів Майкопської бригади. Яка зайшла в чуже місто вбивати. Зайшла, там і залишилась…