Польща готова допомогти Україні повернути на батьківщину чоловіків призовного віку. Щось мені здається, що чим далі , тим більше буде таких заяв.

За останні місяці я не раз чула від наших посадовців, як західні колеги їм напряму озвучують відсотки зростаючої кількості наших чоловіків за кордоном. Без будь-якого захвату в голосі щодо робочої сили. І зважаючи, що в Чехії за рік кількість чоловіків зросла втричі, то в принципі уряду країни буде трошки фіолетово - вони за 5-15 тисяч євро переплили Тису чи виїхали як волонтер з листом ГУР.

"Я думаю, що багато поляків обурюються, коли бачать молодих українських чоловіків у готелях і кафе, і чують, скільки зусиль ми повинні докласти, щоб допомогти Україні", — сказав Владислав Косіняк-Каміш.

Це не найгірше. Недавно подруга розказувала про сімейні драми куми, якій колишній чоловік періодично бʼє вікна і палить двері в польському будинку.

Сестра привезла оповідку, як з нею вчиться безробітний отєц, який не може піти на роботу, бо в нього малі діти - по 8 років. Чоловік не хоче вертатись в Україну, бо країна йому нічого не дала… хочу глянути, що через рік він заспіває, коли Британія йому дасть пендель на вихід.

Я вибачаюсь, але звичка і надія загрібати чужими руками, ні до чого хорошого не призводить. Крім наростання роздратування.

Це цілком логічний поділ. Ви ніколи не поясните матері, чий син уже має купу поранень, але воює, чим ваша квіточка краща. Ніхто не хоче помирати, але в Росії немає плану лишити нас живими.

На жаль, те, що психологія передбачає три стани - битись, тікати, чекати - як норму, ніяк не знімає психологічне несприйняття цієї позиції іншими