Мене переслідує навіть не підозра, а впевненість, що ми самі себе прирікаємо на самознищення. От регулярно, на постійній основі. Цей незбагненний процес у нас поставлений на repeat. Зауважте, не на знищення ззовні ми приречені - тут нашим славним ЗСУ довічна - довічна! - повага і вдячність. А саме зсередини ми якісь недопечені - як українці, як громадяни. 

Ці два роки - це був бонус за перші тижні скаженого, несамовитого, самозреченого спротиву. Це була Божа благодать, шанс, нагорода. Попри абсолютно нерівні умови, сили і вихідні дані ми змогли вижити і продемонструвати світові щось таке, від чого цей світ приофігів, стягнув з повагою картуза і протягнув руку допомоги.
А потім… Потім ми почали звично похерювати все. Толеруючи неприпустиме, ігноруючи важливе, виправдовуючи злочинне і забивши на смертельно небезпечне.

Почитала купу коментарів на кшталт «Пеця качає». Це якісь сигнали зсередини штовхають цих ідійотів у прірву? 
Що би не сталося, як би не роздирали їм очі зі словами: дивись, убоге, схаменись, ти гинеш! Воно виколе собі очі, аби не бачити правди, і буде варнякати: «Пеця качає…»

Пригадую, що два роки тому у ці дні «Пеця нагнітав…»