Вчора пізно ввечері я отримала повідомлення. Нічого не скажу окрім того, що це моя і ваша фб-подруга. Я читала-перечитувала її повідомлення до четвертої ранку...
Феноменальна мужність - чоловіків і жінок. Великі люди великої країни.
Дослівно:

-  Ви пишете про історії людей із окупації. Читаю і ридаю. Хочу розказати свою. Але ніхто не знає, що саме відбувалось. Розкажіть зі своєї сторінки, якщо вважатимете за потрібне, бо я таке ніколи не розкажу.

Я з Херсона. Мені 38. Під час окупації зрозуміла неймовірну річ. Ненависть сильніша за інстинкт самозбереження. Я тим виблядкам на броні факи тикала. Вони мені в повітря стріляли. Люди поряд боялися і звинувачували мене в тому, що я їх провокую. 
Я. Їх. Провокую. У себе вдома, на своїй землі!

Одного разу йшли з подругою містом. І їхала машина з номерами Херсона - ВТ. Цивільна. З опущеними вікнами. А в авто чотири особи з автоматами. Я сказала "підрси їбні, сцикуни."
Вони почули і зупинились.
Вийшли всі. Нас було дві жінки. А вони, курва, всі вийшли з автоматами.
Питання: хто сказав?
Я кажу: я сказала. А ти запереч. Армія в полі. Біля Миколаєва. Пздй - і воюй. Можу блендер в дорогу дати.

В той час мозок відключився. Я забула, що я не сама, з подругою, що в мене є мама. Просто - лють і ненависть!
Мені сказали сісти в машину. Два орка з автоматами стали поруч. Подруга почала плакати. 
А я не знаю, що зі мною стало. Я захотіла їх морально знищити. Я думала, що це мої останні хвилини. То ж я відірвалася.
І тут почалися погрози: я тебя вывезу на пост днр, тебя разорвут,  ты в подвале сгниешь. Мы тебя щас насиловать будем. 

А я : так я стара. Мені 37. Ви ж по дітях. Ви ж педофіли. У вас на жінок не встає.

Світлано, я таке городила, просто я думала, що це мій останній день. Я не думала, що я вирвусь. Я думала, що це все. Люди зникали кожного дня з вулиці, з магазину, з зупинки. Я опустила авторитет головного, він не довів мене до сліз своїми погрозами. 
Я не стала просити вибачення. На закид: поедем выяснять вашу позицию по отношению к рф,  я відповіла, що у мене суперукраїнська позиція.

- Мені пофіг ваші підвали і блокпости. Я знаю, що ЗСУ вас знайдуть і ви здхнете. І вас собаки з'їдять. А мене знайдуть і перепоховають як людину, як в інших містах.

Мене викинули з машини на трасі . Йшла пішки до Херсона вночі. Комендантська година, транспорту нема, зв'язку нема. Таксі нема. Я далеко не термінатор. Коли все закінчилась, сповзла по стіні в соплях і риданнях.

Але я точно знаю, вони бояться. Більше, ніж ми. Ці с.ки балдіють від того, що ми плачемо. А якщо їм зуби показати, то навіть чотири "подружки" з автоматом - тварі дрожащі. Фу.

Світлано, я хочу, щоб ви розповіли, що вони сцикуни йбні. Якби я почала плакати - мене б не було. Тут нема нічого героїчного. Просто чергова історія з окупантами. Може, хтось мою історію прочитає і для себе зрозуміє, що вони не всесильні, вони ниці тварини. Є сила, яка їх може подавити, але не завжди може наздогнати. 

Це ЗСУ