З коментарів: 

"Цікаво.

Гризе відчуття провини перед побратимами...

а перед трьома дітьми ні, не гризе?

Ми народились жінками. І кожні пологи, кожен наш син народжений для цієї країни то наш вклад в цю війну."

Так, мене дуже гризе відчуття провини перед дітьми. Доречі, їх не троє, а п'ятеро. І двоє онуків. Відчуття провини перед ними - неосяжних розмірів. Бо це моє покоління не підготувалося до війни. Це моє покоління не відростило ікла такого розміру, аби жодна тварюка навіть думки не мала сюди лізти. Це моє покоління і я особисто дозволили моїм дітям опинитись під окупацією в першу ж добу повномасштабного вторгнення.

Моє відчуття провини перед дітьми конвертується в лють. У навички з володіння зброєю. У мінування мостів на шляху ворога. У вміння рятувати поранених побратимів. У розуміння того, що вони - наступні. Оці мої солоденькі, домашні, тендітні діти - наступні на шляху орків, якщо ми не зупинемо цю війну.

Чи потрібна їм мама? Так. Чи потрібніша більше, ніж життя? Ні. Жити без мами важко, страшно, сумно, але можливо. Тим більш, що вони не одні на цьому світі. Вони є один в одного. Це краще, аніж не жити зовсім. І заради того, аби вони не віддавали свої життя на війні за кілька років, я готова віддати своє.

Мої діти - це не "мій вклад у війну". Це - мій Всествіт і моє життя. За яке я готова гризти горлянку будь-кому. Можливо, десь в оркостані це і нормально - робити вклад у війну дітьми. "Бабы еще нарожают" і оце все. Але це точно неприйнятно для мене. Вони - мій вклад в життя. А з війною маємо закінчити ми, їх батьки.