Колись я знов навчусь дивитись в небо. Бачити птахів і хмари. Рахувати зорі. Показувати дітям серпневий  Чумацький Шлях. 

Зараз я слухаю небо. Весь час. І не має значення - на бойових я, в умовно-спокійному Слов'янську, чи в Києві.

Все, що зараз чутно в небі, несе загрозу. Свист снаряду, тріск шахедів, гуркіт авіації, дзижчання дронів. Навіть суцільна тиша ніби гримить тривогою. 

Колись буде інакше. І небо знов наповниться птахами і різнобарвними хмаринками. А білі стрічки на ньому будуть від літаків, які  везуть когось на відпочинок до моря, а не від ракет, які вбивають випадкових перехожих. Колись...