Я не можу виїхати з України. Мене тримають обставини. Ще до вчора тримав якийсь міфічний патріотизм, мовляв тут я комусь потрібна.

Мене чекають в аудиторіях діти, буквально вчора провела третій семнар і бачила, як у студентів горять очі. Я оголосила, що у зв’язку зі скороченням з/п викладачам поскорочували й лекційні години і відтепер я в них пари не читатиму. Замість трьох груп читатиму лише в однієї. Цю математику я збагнути не в силі.

Прийшов наказ зверху - зробити все, щоб викладачі отримували менше. Ок. Але дітей менше не стало. Комусь віддали моїх студентів - у когось їх відповідно стало більше. Чи як?

Так, діти просили мене провести семінарські заняття, бо вони ж готувались! Доповіді, презентації, відео. І ти розумієш, що їм це потрібно, цікаво, саме за моєї модерації. Так, це варте третини окладу! Чесно!

А вночі не спала. А що далі? Де посеред року шукати підробіток?

Це шокуючі новини насправді. Хочеться все кинути й кудись бігти. Бо тебе кинули. Кидають щодня й пропонують нє скігліті, бо поки квартира не зруйнована, ноги ходять, то сопи в дві дюрки й радій.

Скорочення з/п викладачам мотивоване тим, шо на армію, мовляв, не вистачає. Це іще я не відчула підвищення військового збору. Я тішуся, що от, так, через мене й моїх колег підвищиться фінансування нашого війська.

І пабєдім!

Якщо не одразу, то незабаром. Проблема вирішена.

А я так собі подумала: наші викладацькі зарплати за рік - це більше 60 тисяч у.о.? Я не вмію рахувати, чесно. Але повного окладу в мене немає вже два роки. Виробнича необхідність - родіна сказала нада! З 75% тепер намалювали 35% чи 45% (ще з’ясовується).

Тобто: невже цей мізер не покриє одна гепардова шубка коханки Стефанчука?

До тієї шубки ще й сумочка, а мо‘ й дві. Не збідніє панночка. Зате в мене не підійматиметься тиск, коли на Еспресо я бачу кюар-код для донатів. Я відчуваю себе винуватою, що нічого не можу кинути. А дєвушка Стефанкука вочевидь докорами сумління не заморочується.

Хоча, звідки мені, ніщєброду, знати про сумління багатих і красивих.

Щастя спіткає лише того, хто не ниє, а діє, не заздрить чужому успіху, а сам зубами вигртзає в цьому житті собі кусень лангусла.

Тому я розумію тих, хто виїхав і виїздить. Мого знання німецької вистачило б щоб працювати в маркеті на касі, чи стояти на м’ясі, різати шинки чи ще щось. І срати на то іскусство.

Чесне слово. І донатити я могла б ого-го як більше.

Але тримають обставини. І поки ще тримають спраглі очі студентів. Хоча, може це я собі нафантазувала.