Давид Іщенко народився та виріс у містечку Ладижин. З початком повномасштабного вторгнення, оббивав пороги військкоматів, щоб потрапити у військо. Неодноразово студент четвертого курсу чув відмову, мовляв, потрібно інститут закінчити. Не міг Давид змиритися із цим рішенням і таки досягнув своєї цілі.  Він приєднався до 125-тої окремої бригади територіальної оборони, згодом перевівся до батальйону «Вовки да Вінчі», покинувши навчання та безтурботне життя, став на захист країни.

Жителька Вінниччини Олена Митченко зберігає кожний малюнок, кожну записку свого сина, якому навіки 22 ... Здавалось, уже виплакала ріки сліз, бо досі не може повірити, що його немає. Каже, Давид був дуже бажаною дитиною, відрізнявся наполегливістю, допитливістю, бешкетував та з ранніх років полюбив читати книги.

«Я народила Давида, коли мені було 38 років. В мене є ще старша донька і онучка, - говорить мама загиблого героя Олена Митченко. З перших днів вагітності я знала, що це буде хлопчик  і обов’язково – Давид. Він був маленького росту. Худенький та верткий. Завжди викидав якісь «фокуси», але тим не менше, дуже любив книги. Зазвичай діти не охочі до читання, а він - навпаки. Ми не дозволяли сину багато читати, так як з народження у нього був  поганий зір. Тому коли вкладали спати, п’ять разів підходили і перевіряли, чи не сховався він під ковдрою, читаючи книгу. В дитинстві я жартівливо називала сина «ботаном», щоправда, він трішки сердився. Давид не займався спортом, як більшість хлопців. Батько намагався віддати його на карате, але згодом стало зрозуміло, що це не його».

Любов до українського – мови, одягу та традицій хлопець також проявляв із раннього дитинства. Мама пригадує, коли йому було сім років він вперше одягнув вишиванку і довгий час ходив до школи лише в ній. А в 10-річому віці Давид прочитав книгу Василя Шкляра «Залишенець». Це був улюблений його автор. Він придбав всі книги українського класика.

«Давид любив навчатися. Він закінчив Ладижинський коледж з червоним дипломом. Потім поступив до Львівської політехніки. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення – він був на 4-му курсі, і мав захищати диплом бакалавра. Проте одного дня, він телефонує і каже: «я піду записуватись у військкомат». Я відмовляла сина всіма можливими словами. Мовляв, є кому воювати, а тобі потрібно вчитися. Син не послухав мене і вчинив по-своєму. Він спершу пішов в один військкомат Львова, в другий, третій... Йому відмовляли.

Зрештою, досягнув своєї цілі і приєднався до лав  125-тої окремої бригади територіальної оборони. Довго не зізнавався, а після прийняття присяги, надіслав фото і сказав: «Мамо, я прийняв присягу та йду воювати». Важко описати мої відчуття, коли я за тисячі кілометрів, чую, що  син став військовим. Перші місяця він проходив навчання, потім виконував різні завдання в тилу. Це йому не подобалось і він із своїм другом Марком, який до речі теж студент, перевелись у батальйон «Вовки Да Вінчі».

Під обстрілами утримував «дорогу життя»

За свій короткий бойовий шлях, Давид проявив себе як мужній воїн. Він стійко тримав оборону та проводив штурмові дії в районі Богданівки Хромове. А 30 березня в складі групи розвідки, здійснював успішний штурм в ході якого знищили 6 бойовиків угрупування вагнера.

«У батальйоні «Вовки Да Вінчі» син воював понад пів року. Він працював із дронами, також освоїв професію сапера. І останні місяці він працював як сапер. Він дуже оберігав мене, і не все розповідав. Був випадок, телефоную, сину і кажу: «Я побачила в Інтернеті, що хтось із батальйону «Да Вінчі» під обстрілами цілий місяць утримує «дорогу життя». Це була лісосмуга, де кілька чоловік, не давали її прорвати. Цією дорогою вивозили поранених, боєприпаси. Син так послухав кивнув лише і нічого більше не говорив.

Через якийсь час зізнався: «Мамо, я там був, я утримував цю «дорогу життя». Я заплакала. Це мій хлопчик, якого все життя називала «ботаном» раптом став таким сміливим воїном.

Ще був випадок, коли взимку на мінному полі не спрацювала наша вибухівка. Потрібно було дійти і з’єднати проводки. Давид виявив бажання піти самостійно виконати це завдання. За це він був нагороджений медаллю від батальйону «Вовки Да Вінчі», - крізь сльози говорить пані Олена.

У героя був позивний «Вольт». Зі слів матері, Давид планував після перемоги закінчити військову академію та одружитися із коханою дівчиною Христиною. Однак, уже в травні передчував, що може не повернутися після чергового бойового завдання.

«Це було 20 травня. Давид, ішов попереду і вів за собою хлопців. Їм потрібно було пройти 500 метрів по голому полю, без жодного дерева чи куща. Ця місцевість інтенсивно обстрілювалась. Напередодні він написав Христині, що йому моторошно. Вона заспокоювала його, мовляв, все буде добре. На що він просто відповів: «нам слід пройти пів кілометра під шквальним вогнем». 

Все закінчилось тим, що Давид загинув миттєво, від прямого влучання снаряду. Також ворожа куля забрала життя ще одного його побратима, який був на рік молодший за нього. Коли хлопці відступили, забрали поранених і забрали того хлопчика. А Давида не могли забрати і його тіло лежало на полі бою 50 днів...  

Похоронили ми його першого серпня, після проходження процедури ДНК.  Я так і не встигла обійняти сина.

Цей біль зі мною буде все життя.

Рятує  те, що я зараз багато часу проводжу із онукою та донькою в Німеччині. Проте я планую повернутися додому, придбати будинок в Карпатах. В цьому будинку зможуть безкоштовно відпочивати наші воїни із своїми родинами, ветерани війни. Цим самим я хочу зберегти пам'ять про сина, про його подвиг», - мовить мама героя.

Додамо, що 16 жовтня Давиду Іщенко мало б виповнитися 23 роки.