На "працю" цього разу виїхали раніше. По асфальту швиденько долетіли до потрібного повороту у напіврозбите село. Зупинились під зруйнованою хатиною щоб перечекати темряву та не ризикувати влупитись у броньований зад якогось нашого танчика. Вони зазвичай теж у цей час виходили на вогневі позиції і були вкриті шаром "спеціальної камуфляжної грязюки".

Я глянувши у телефона перепитав чи всі перевели свої телефони у режим "літачка".

На що звісно почув бурчання:

- Лось, ти вже питав як з бази виїхали! Кожного дня одне й те саме!

Не звертаючи уваги на обурені вигуки, перевірив у годиннику час сходу сонця:

- Через 15 хвилин почне сіріти і можна буде рушати далі.

Хлопці поховали телефони і задрімали. Це ж цілих 15 хвилин сну! Втома брала своє, місяць ми працювали без вихідних. Усі троє побратимів вже успішно похрюкували. А хто не встиг заснути першим - той чергує. Тому мені подрімати не світило. Повз нас проїхало пару сміливців з ввімкненими фарами (недоумство та відвага). Ну, або їм дуже треба.

Можливо відчайдуха евак, бо на "роботу" у темну пору доби рухатись таким чином було занадто ризиковано. Дорога за цим селом повертала як раз у бік противника який займав висоти на протилежному схилі, а "рубалово" йшло за наступне село, яке знаходилось у низині.

Небо почало світлішати та вимальовувати розбиті хати. З порожніх, темних вікон, хижо визирала війна, шукаючі собі наступну жертву. Для когось ця земля і хати були сенсом життя... А для когось стали просто координатами у "театрі воєнних дій", рядочком бездушних цифр...

Забагато думаєш "мислітєль", треба ворушитись, сказав я собі і почав будити хлопців:

- Дівчатка прокидаємось! Одягаємо чепчикі! Час вирушати на променад!

Пікап завівся і напомацки рушив. Зосередившись "втикнули" у свої сектора. На війні особливо небезпечними є моменти заїзду та виїзду з позицій. Противник як ї ми, намагається контролювати логістичні шляхи і наносити враження по маршрутах руху. Джексон нахилившись до приборки щоб краще бачити, крутив руля маневруючи між ямами, та тихо матюкався коли це не вдавалось. Моджо по пам'яті нагадував йому де особливо глибоки ями. Ми з Графом повідводили стволи автоматів подалі від облич, щоб не повибивати собі зуби, якщо у щось влетимо. Хвилин за десять, полями доїхали до схилу, тут дорога звертала у низину. Повернувши, раптом майже в'їхали у кузов вщент згорівшої машини, якої учора тут ще не було.

- *ля! Невже хтось з наших!?

Зліва і далі, трохи нижче за поворотом, догоряла ще одна машина. В цей момент почувся удар і скрегот, швидкість різко знизилась.

- Джексон, тягни донизу бо зараз нас теж заптурять!

Я схопився за ручку дверей готуючись стрибати, але скрегочучи металом, пікап продовжив рух. Моджо з Графом миттєво опустили вікна та зосереджено видивлялись ймовірний пуск ракети зі сторони ворога, який був у їхньому секторі огляду. Таким чином ми помалу зішкреблись донизу у "мертву зону" де вже було безпечно. Зупинившись, вистрибнули назовні. Джексон з Моджо полізли під машину перевірити пршкодження, ми з Графом спостерігали навколо. Явної небезпеки не було, всі заспокоїлись і я висловив свою думку:

- Поруч з підбитою технікою нічого не побачив, схоже наших, якщо були живі, вже забрав евак і виїхав іншим маршрутом.

- Так, схоже на то - погодився неговіркий Граф.

- Кардану торба, відірвало, ото він і шкріб. Не видно ніхєра було, думаю на камінь чи кусок двигуна налетів - з провиною у голосі сказав Джексон вилізши з під машини.

- І піддон схоже пошкоджений, бо масло капає - додав Моджо, навколішки заглядаючи під двигун.

- Ну варіант є такий, беремо снарягу у зуби і йдемо пішки на місце, треба працювати. Там розгортаємо зв'язок і скидаємо "точку" нашим, хай Самоха з хлопцями підскакують і тягнуть машину на ремонт.

Виклавши цей план, Джексон побачив що я дивлюсь мапу у телефоні і запитав:

- Лось, скільки нам до місця?

- Три з половиною км, через село, далі навпростець полем, на всьому шляху нас прикриває горб, маршрут порівняно безпечний. Координати машини я вже зберіг.

- Добре, за пів години дійдемо, якщо без пригод. Пакуємо речі, котики.

Розподіливши між собою спорядження, вирушили. Джексон повів групу попри ставок за яким вже починалось село. Перетнули центральну вулицю та зійшовши на бічну стежину, попрямували до наміченої хати з погребом край села. Там зупинились і підняли "пташку" щоб дорозвідати та перевірити місце з якого планували працювати. Недовіра, здорова паранойя та критичне мислення добре сприяють виживанню на війні. Навіть запальний та зухвалий Джексон останнім часом трохи "збавив обороти". Хоча, можливо це просто втома і явище тимчасове. Специфіка нашої діяльності вимагала уникати як противника, так і по можливості, сусідства дружніх підрозділів.Є така військова закономірність: скупчення піхоти у межах досягнення ворогом, чомусь, викликає мінометний обстріл. А товста броня, притягує до себе увагу великіх калібрів. Тому, ми зазвичай обирали самотність на свіжому повітрі, це добре для здоров'я та сприяє гарному настрою у колективі.

Ніяких ознак бажаючих нас "гаряче привітати" виявлено не було, тому спакували "пташку" і рушили через поранене вирвами поле попід сірим та похмурим небом. Десь позаду запрацював наш міномет, бажаючи недоброго ранку ворогу. Прискорились, бо зараз противник почне його шукати і насипати у відповідь. А ми серед поля як більмо на оці, чи по версії Моджо - як"чіряк на сраці" ворога. Заскочивши у посадку видихнули, та вже під її прикритиям зайшли на точку. Розгорнулись і майже не спізнившись вийшли на зв'язок:

- Офіс, офіс! Доброго ранку! Ми готові!

У відповідь почувся знайомий голос командира та його коронне:

- Де ви лазили?! Джексон знайди мені **дарів!

На це ми з Моджо переглянулись, хмикнули і почапали вперед убезпечувати групу від непроханих візитів.

Сьогодня вирішили трошки відтягнулись назад від минулого місця праці і це врятувало нам життя. Попереду у посадці, в тридцяти метрах, раптово вспухли вогні багатьох розривів і згодом почувся звук ворожої "сушки" , яка схоже і відпрацювала "нарами". Ми з Моджо навіть не встигли зреагувати сидячи на краю окопа. І повернувшись либились як дибіли один до одного, розуміючи як нам пощастило вже у котрий раз.

- Ви цілі!?! - стурбовано запитав по радєйці Граф.

- Так, усе добре, міняємо памперси - відповів я йому зареготавши.

- Плюс. Підходьте по одному хвилин за десять, видам вам заспокійливу каву - пошуткував він у відповідь.

Перевіривши у яку сторону дме вітер, закурили і обговорюючи пригоду діийшли до висновку: якщо штурмова авіація заходить саме на тебе, то почуєш ти її вже тільки на відході, якщо звичайно пощастить.

Попереду справа, поруч з посадкою, зі сторони противника помітили рух і свиснули Графу щоб перекинув свого ПКМа на правий бік. Переконались у оптику що судячи по кольорам і озброєнню це повертається група наших розвідників - дали відбій. Група розтягнувшись, один за одним спокійно рухалась по стежці попри посадку. Порівнявшись з нами, хлопці вітались легкими ківками не повертаючи голови або коротким, малопомітним рухом руки. Вони пройшли повз нас не зупиняючись, щоб не "спалити" нашу позицію. Повага, досвідчені воїни.

Праця пішла у звичному режимі. Розвідка, корегування, взаємодія.

Самоха з хлопцями забрали машину. Намучившись, не без пригод, але витягли покоцану осколками, залізну конячку та підігнали для нас поближче іншу.

- Урочисто повідомляю вам що до заходу сонця залишилось п'ятнадцять хвилин! - за усталеною традицією сповістив я групу і продовжив:

- Джексон, штурхни по можливості Анатоліча щоб пристрілювався скоріше бо знову затримає нас і будемо як сліпі котенята по полю бігати.

- Плюс, спробую їх прискорити.

За п'ятнадцять хвилин поступила команда згортатись.Скоренько спакувались і рванули полями на базу.Там ми дізнались що ранком загинули колегі з групи суміжників. Молоді хлопці, талановиті воїни. Нажаль, зробили помилку. Фатальну помилку з тих, які війна не пробачає - на висоті ввімкнувши фари у бік противника...

Завтра Їхні матері дізнаються що втратили сенс свого життя...

Roman Volo