Щоправда, лише на два дні — туди й назад, на зустріч випускників. Чоловік відмовився їхати, пояснивши це тим, що ця частина мого життя належить лише мені, і він не хоче втручатися. Мене це цілком влаштовувало, адже головною метою моєї поїздки була зовсім інша зустріч, яка справді нікого, крім мене, не стосувалася.

З однокласниками я зустрілася. Все було добре. Як завжди на таких зустрічах — спочатку розповідаємо про свої досягнення, як доказ того, що прожиті роки були не марними, а після кількох тостів, розслабившись, починаємо скаржитися на життя.

Вибравши момент, я тихо зникла. Комусь сказала, що скоро повернуся. Комусь уже й не потрібно було нічого говорити. Танюша, — ми дружили у старших класах, — підвезла мене прямо до воріт кладовища.

Куди йти — я не знала, рушила навмання.

Більше години, притискаючи до грудей букет білих троянд для моєї бабусі, я перестрибувала через чужі могили, але не могла знайти її ім’я. Було задушливо. Хотілося пити і вити.

До літака залишалося три години. Як же я її знайду?!

Від розпачу й досади я розридалася і почала кликати її, як у дитинстві:

— Бабусю-Буличко! Де ж ти?

— Як її звати? Яке прізвище? — раптом почувся поруч хрипкий чоловічий голос. Я злякалась і впустила квіти.

— Та не бійся, я не привид, працюю тут, — відповіла мені на незадане запитання кудлата голова біля свіжовикопаної могили.

За кілька секунд я відчула запах перегару — біля мене стояв чоловік з лопатою.

— Рахіль… Фельдман Рахіль. Моя бабуся. Я давно поїхала і жодного разу не була на її могилі.

— Ходімо, — коротко сказав чоловік і пішов у протилежний від моїх пошуків бік.

За 10–15 хвилин я прочитала на блискучій мармуровій плиті: «Фельдман Рахіль Мойшівна».

— А звідки ви знаєте, хто де похований? — не втрималась я.

— Так он же, — ткнув пальцем у бабусин пам’ятник, — не на кожній могилі таке побачиш.

Я прочитала:

«Залишаю рецепт повітряних пиріжків для моїх онуків і для всіх-всіх. Насолоджуйтесь! Любіть одне одного. Бабуся Рахіль».

Серце моє калатало, я впізнала бабусин почерк. А нижче був той самий рецепт, який колись передала мені мама. Я без сил опустилася на похилену лавку.

— Твоя бабця тут у нас — зірка, — затягуючись цигаркою, говорив чоловік. — Її всі знають. Видно, весела була. Це ж треба було таке придумати! — і підморгнув мені запухлим оком. — Пиріжки, до речі, смачнючі. Особливо на закуску.

Я дістала з гаманця кілька купюр і простягнула йому:

— Пробачте, я хотіла б побути сама, — попросила я. У мене було стільки всього, що хотілось сказати бабусі.

Упевнившись, що чоловік пішов, я розстелила плащ і лягла на гарячу плиту, обійнявши її руками, навіть не здивувавшись своєму пориву.

— Бабусю, — почала я майже пошепки, — я в Ізраїлі, як ти й хотіла. У мене є сім’я. Чоловік, дві чудові доньки — твої правнучки. Працюю медсестрою. Робота важка, але престижна. Квартира хороша. По світу подорожували. Все, наче, гаразд, а радості в душі давно нема. Чоловік сам по собі, я — сама по собі. Не знаю, для чого живу. Для кого?»

Легкий вітерець освіжив мене несподівано. Я прислухалася. Як у дитинстві, літній вечірній день звучав тим самим стрекотінням коників, шелестом листя, шурхотом трави.

— Бабусю-Буличко, я так за тобою сумую! — плакала я, не витираючи сліз. — Ніде й ніколи мені не було так добре, як з тобою.

Я заплющила очі. Бабуся, як завжди, спокійно і без метушні, накрила на стіл — про всяк випадок, якщо хтось зайде: миска з повітряними пиріжками, гречана каша, малосольні огірки. Теплі бабусині руки гладили мене по голові.

— Доню, — говорила вона неквапливо, — не шукай, щоб хтось зробив тебе щасливою. Не біжи за всякими цяцянками. У тобі поки лише краплинка любові, от і тужиш. Думаєш, якщо віддаси її — нічого не залишиться. А воно навпаки: коли віддаєш любов людям — її в тобі стає більше.

— Ти чого тут? Заснула? — я здригнулася. Поруч стояв той самий чоловік із лопатою.

— Я тобі пиріжків приніс — жінка якраз сьогодні напекла. І квас от — наш, домашній.

Це було доречно. Я відчула, що голодна. Подякувала, взяла пиріжки й машинально глянула на годинник. До літака лишалося менше години. Все! Не встигну…

— Як викликати таксі? Воно тут узагалі є? — у паніці я не знала, куди бігти.

— Ходімо, — міцно взявши мене за руку, мовив чоловік. Уже за десять хвилин я сиділа в таксі, що мчало до аеропорту.

І раптом усе в мені похололо — я згадала, що залишила сумочку з документами, квитками та грошима на лавці біля бабусі.

— Розвертайтеся, благаю! — закричала я водієві.

Він міцно вилаявся, розвернув авто — і різко загальмував. На дорозі стояв той самий чоловік із кладовища:

— Тримай свою сумку, дурненька, — насилу вимовив він, задихаючись. Поруч лежав старенький велосипед.

Я обійняла його, як рідного, і дістала з гаманця стодоларову купюру.

— Ні, я не заради грошей. Я — для бабусі. Часто до неї заходжу. Посиджу, поговорю — і на душі тепліє. Навіть пити не хочеться.

Уже сидячи в літаку, я відчула таку подяку — цьому чоловіку, з яким мене звела бабуся. Таксисту, який не став ставити зайвих запитань, поки я плакала. Незнайомцям, які переписують із пам’ятника бабусин рецепт пиріжків, щоб тішити рідних. І чоловікові, який, як не намагався, ніяк не міг мені вгодити останнім часом. І донькам, які не завжди дослухаються до моїх порад.

Дорогі мої, кохані! Мене наставила на істинний шлях моя мудра бабуся Рахіль. Вона нагадала мені, що ніхто не зробить мене щасливою, якщо я сама не стану джерелом радості, впевненості, тепла та енергії для інших.

Я відкрила в телефоні фотографію бабусиного рецепта і несподівано розсміялася вголос.

Мені довелося пояснити здивованій жінці в сусідньому кріслі причину моєї радості. Вона тут же попросила надіслати рецепт на телефон і розповіла про нього подрузі, з якою поверталася з відпустки.

Так і пішла моя історія гуляти по салону. Ми сміялися разом, знайомилися, розповідали про своїх бабусь і спогади з дитинства.

Після посадки з літака виходили вже не чужі одне одному люди.

Коли я приїхала додому, нікого не було: доньки — в школі, чоловік — на роботі. Я прийняла душ і пішла ставити тісто на пиріжки.

Автор: Елеонора Гейхман.