Ще з 2015 року військовослужбовиця Оксана з Вінниччини на позивний «Лисичка» вступила до лав ЗСУ. Працювала медикинею. Була в АТО. Рятувала життя військовим та військовослужбовицям. У 2023 році отримала поранення під Авдіївкою. Мріяла підлікуватися і повернутися знову у стрій. Проте зрозуміла, що вже не зможе виконувати свою роботу, як раніше, і нещодавно демобілізувалася за станом здоров’я. Зараз планує відкрити власну справу. Попри наслідки поранення не збирається зупинятися на досягненому. I-VIN.INFO поспілкувався з «Лисичкою» та розповість, як ця незламна жінка двічі починала своє життя «з нуля».

Чому взагалі прийняли рішення вступити до лав ЗСУ? Що вас мотивувало? 

– У 2015 році в мене була професійна криза. Я працювала 10 років у лікарні. Так би мовити, втомилася. Була медичною сестрою. Насправді, це дуже важка робота. Мені здавалося, що от де-де, а в армії, на відміну від лікарні, точно порядок. Тому і захотіла піти у військо.

А як рідні на це відреагували? Можливо, відмовляли вас від цього вибору?

– Рідні мене завжди підтримували. Не було ніколи такого, що вони впливали на мій вибір. Завжди мені допомагали, підтримували. І з дітьми також були, коли мені доводилося багато їздити.

А як загалом шукали військові «вакансії»? Як обрали свою бригаду, напрям роботи ? 

– Я служила всі 10 років у 59-й бригаді. І прийшла тоді, коли 59-та бригада почала формуватися: йшлося про набір чоловіків і жінок у новостворену військову частину. Ми і жартували між собою, що прийшли «за оголошенням». Ну, по суті, це правда.

Чому саме ця бригада?

– Тоді я в Гайсині жила і мені якраз все підходило. Це зараз я переїжджаю у Вінницю, бо і до дітей поближче. Сама я родом з-під Вінниці, але прожила 20 з лишнім років у Гайсині. А зараз починаю все з початку, з нуля, з нової сторінки життя в повному сенсі. 

Після поранення, в силу обставин, я уже не можу бути військовою. Мене, звичайно, з моїм досвідом, знаннями, хотіли б на службі бачити. Та, на жаль, не можу, тому що пересуваюся із паличкою. Потрібно займатися реабілітацією та лікуванням. Ну, я ж сидіти просто не буду, мені треба якось адаптуватися до нового життя. Для себе розумію, що в «найм» з такими проблемами зі здоров'ям мене ніхто не візьме. Для реабілітації потрібна і підтримка рідних, і розуміння від оточуючих. Є практика, коли дякують, прикладають руку до серця. Це так зворушливо. Коли допомагають і пакети підносять. Були випадки, що таксисти не брали з мене гроші, коли дізнавалися, що я після поранення. Дуже вдячна усім та радію, що стільки таких добрих людей навколо.

А в якому році ви отримали поранення? І як довго проходить реабілітація?

– Ще у 2023-му. Дуже довго лікувалася. Потім дев'ять місяців реабілітації. Повернулася, дуже хотіла ще служити. Просто я людина вперта, хотіла зробити такий «камбек» красивий — повернутися в село, куди мене привезли пораненою. І тут я на своїх ніжках заходжу до всіх своїх, всі мене обіймають — така собі картинка малювалася в голові. На жаль, Селидово уже не під нами. А поранення отримала під Авдіївкою…

Я перфекціоністка, і не можу виконувати свої обов'язки наполовину. Медикам потрібно швидко бігати, надавати допомогу. Все, що я могла запропонувати армії — це свої мізки. А мені хотілося зробити більше. Бо працювала і санітарною інструкторкою, і фельдшеркою, і бойовою медикинею.

Чи зустрічалися ви з ситуаціями, коли вам відмовляли у чомусь або піддавали сумніву виконання завдань?

– Ні. У нас стосовно розподілення задач і завдань командири реально оцінюють, хто може що виконати. Ніколи не ставили завдань більших, ніж ми могли виконати. Ну, і є ще таке — наказ. Наприклад, у 2019-му році треба було їхати в зону бойових дій витягувати поранених на евакуацію. Наказ є наказ. Ніхто не дивився, чи є у мене діти, чи немає у мене дітей. Був наказ — ти медик, маєш досвід, можеш надати допомогу пораненим. І я рік була на евакуації поранених.

А можете пригадати свій перший бойовий досвід? Якщо можете, то згадайте свої відчуття? 

– Не можна казати, що не страшно. Кожен виїзд — завжди стрес, тому що це може бути пов'язано і зі смертю, і з якимось важким станом.

Коли перебувала у Гайсині, ситуації були різні. Бувало, і з порізаним пальчиком приходили. А іноді доводилося рятувати людей у важкому стані. На полігонах до 2019-го року теж різні були ситуації, коли надавалася невідкладна допомога. Коли мене відправили у зону бойових дій, це ж недаремно зробили. Зі всіх медикинь обрали мене і ще одну мою колегу. Ми були тими, хто були здатними впоратися із поставленими задачами.

Я почала їздити в АТО з 2019-го року. І по 2023-й рік фактично там була. З проміжками на ротації. Повномасштабну війну зустріла під Херсоном. Була в оточенні. Виходила з оточення. Нас тоді розбили в колоні на Олешківських пісках. Пам'ятаєте, є відео розбитої техніки 59-ї бригади? Я була в тій колоні.

А як щодо стереотипного ставлення до жінок у війську? 

– Ви знаєте, як в армії, так і в житті: як сама себе поставиш, так і буде. До мене завжди ставилися з повагою. Якщо і були колись якісь інциденти, то вони пресікалися іншими військовослужбовцями.

Як загалом в армії забезпечували жіночі потреби, там навіть з гігієною, екіпіруванням? Чи виникали у вас в цьому проблеми?

– Якщо ми говоримо про забезпечення — так, ну, це стандартно і для жінок, і для чоловіків. Окремо хіба ще топи жінкам можуть додати. Кожна жінка індивідуальна, тому ми все одно йдемо в ательє. Якщо ми отримуємо екіпірування від Збройних сил України, кожна під себе перешиває.

Можу про свій досвід сказати: останнім часом намагалася все купити за власний рахунок. Бронежилет мені допомагали волонтери придбати. Тому що той бронежилет, який був виданий Збройними силами України, надто важкий. А ми говоримо про критичні ситуації, коли потрібно швидко реагувати.

Збройні сили не видають екіпірування, підігнане під жінок, під особливі типи фігур. Наприклад, мені купили волонтери плитоноску — маленьку, компактну, щоб мені було зручно в ній. І от я її недавно передала дівчині, яка теж проходить службу, їздить у зону бойових дій, тому що в неї проблеми із спиною.

А чим далі плануєте займатися? Яку власну справу хотіли б відкрити?

– Коли зрозуміла, що мені потрібно щось відкривати своє, почала шукати. Спочатку потрібно було реально зрозуміти свої реальні можливості. На жаль, фізичний труд – це не моє зараз. Маю медичну освіту, тому вирішила, що хочу почати займатися у б’юті-індустрії. Проаналізувавши свої уміння і навички, зрозуміла, що подобається багатозадачність. 

Мені завжди подобались татуювання. Але дуже часто чула в розмовах: «О, якби видалили це тату», тому що комусь колись зробили невдале татуювання, це досить негативний досвід. Тому хочу власними силами відкрити салон з видалення тату.