Ця історія про те, скільки горя росіяни завдали українцям, на прикладі родини Ольги Дятлюк з Вінниці.Жінка потрапила під ракетний обстріл 14 липня 2022 року у Вінниці. Вона дивом вибралась із палаючої клініки. Проходила важкий курс лікування, а її чоловік тим часом захищав країну у складі 95-ї десантно-штурмової бригади. Місяць тому її коханий загинув під час виконання бойового завдання.

Вінничанка Ольга Дятлюк більше року не наважувалась прийти до площі Перемоги. Спогади досить свіжі. Проте, зараз в її душі оселився ще більший біль - втрати батька її дітей, та чоловіка. Ольга погодилась зустрітись із кореспондентом Вінниця.info поруч із меморіалом.

Її рука досі не може загоїтись – опухлі рубці видніються із під рукавів. Здоров’я жінки погіршилось, каже, що вдруге ледь не опинилась на тому світі.

«Лікування дається важко. Шрами настільки грубі, що вони не розходяться, рука свербить, болить, після отриманих опіків. Я перехворіла менінгітом та менінгококом. Провела чоловіка і потрапила в реанімацію, де лікарі не давали жодного шансу. В мене був набряк мозку, три тижні пролежала під крапельницями, не могла говорити. Захворіла 4 липня – це був останній день відпустки чоловіка. Тоді проводжала його, неначе востаннє... Наплакалась... А ввечері була уже в лікарні. Можливо, так вплинув стрес на ослаблений організм», - ділиться жінка.

Вдруге вийшовши з лікарні, Ольга відразу ж подумала про свого чоловіка. Чекала його дзвінка. Каже, 2 серпня востаннє чула його голос. Він пообіцяв їй перетелефонувати після бойового завдання, але так і не подзвонив.

«Я вранці почала писати і телефонувати, відповіді не було. Хоча в цей час він завжди писав: «все добре». Написала його побратимам, які з ним живуть - відповіді не було. Ми пішли з мамою до церкви і почали молитися.

В ніч із 4 на 5 серпня мені зателефонував командир і повідомив, що Юра загинув.

У мене був шоковий стан. Боялась почути ці слова. Я хотіла почути, що він в полоні, що він поранений, але тільки не те, що він загинув.

Чоловік півтора року служив і жодного разу не був поранений. Я запитала як це сталося. Мені розповіли, що Юра вночі із побратимами заміновував територію і на те місце налетів ворожий дрон, зняв координати, після того пішов артилерійський обстріл. Осколок пробив Юрі ліве око, смерть була миттєва. Потім осколками йому посікло ноги», - говорить дружина загиблого героя.
 

Про родину та знайомство
 
Ольга не може повірити, що її коханий, з яким вони прожили 11 років, більше не заговорить до неї, не прийде.

Жінка згадує, що познайомилися вони ще будучи студентами. Проживали в одному гуртожитку. Юрій родом із села Крикливець Крижопільської громади. Ольга - із Ямполя.

«Ми познайомилися на дні народженні спільних друзів. Відразу розговорилися, і як виявилося, в нас багато спільного в родинах. У нього батько - Юрій Григорович, і в мене теж. Народились обоє в грудні. Ми рік зустрічалися, а потім побралися. Юра до повномасштабної війни мріяв працювати в поліції, однак, не пройшов конкурсний відбір. Влаштувався на кондитерську фабрику. Захоплювався футболом.

На 10-й рік сімейного життя ми з чоловіком започаткували традицію разом подорожувати. І два роки тому, 28 січня на річницю одруження, ми поїхали в Карпати. Планували і далі подорожувати разом, виховувати дітей. Юра дуже тішився коли народилась донечка. Аж заплакав в той день від щастя», - згадує Ольга.

Пережив ворожий штурм та обіцяв повернутися

Свій військовий шлях Юрій розпочав у складі 95 ОДШБР. В перші дні повномасштабного вторгнення, як і більшість чоловіків пішов до військкомату. Юрій мав позивний Дяк.

"Вже 17 листопада їх забрали в Донецьку область. Чоловік згадував, що серед усіх бойових днів, найважчий був - 23 лютого. Тоді був штурм на Мар'їнку. На них рушила величезна сила танків. Юра сам підбив ворожий танк. Вони вистояли, відбили ворожу атаку і взяли навіть танкіста в полон. Понад рік служби, і смерть не оминула й мого чоловіка. Юра помер, як переказали мені побратими, миттєво. Він мав багато планів на життя, але в одну мить його не стало. Я не знаю як з цим далі жити", - говорить жінка.

Юрію було 34 роки. Вдома на нього чекали двоє неповнолітніх дітей, син віком 11 років та донька 4 роки. Ольга робить все аби увіковічнити ім’я свого чоловіка. Вона склала петицію і збирає підписи аби йому присвоїли звання Героя. Також в його пам'ять організовують у Вінниці футбольні турніри.

А ще Ольга каже, що буде допомагати військовим та побратимам свого чоловіка до перемоги України.