Ярославу Фіногенову 32 роки. Майор ЗСУ. Начальник групи цивільно-військового співробітництва Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Уже сім років у війську. Ще у 2019-му приєднався до ЗСУ, підписавши контракт. Жартома каже, що «мобілізація — то для слабаків». Служив на калинівському арсеналі, юристом.

24 лютого 2022 року втратив обидві ноги.

Відтоді — лікування, реабілітація, протезування, багато ветеранського спорту і продовження служби у Збройних Силах.

Журналісти АрміяInform поспілкувалися з військовим та розпитали про його службу в лавах територіального центру комплектування та соціальної підтримки, роль ветеранського спорту під час реабілітації й надалі, про виховання культури поваги до ветерана в українському суспільстві та особистий запас міцності. Далі — його розповідь.

«Удосвіта 24 лютого 2022 року нас підняли за тривогою. Був ракетний обстріл військової частини, влучання в наш боєкомплект, він вибухнув і… знайшов мене. На жаль. Поранень (легких і важких) зазнали й інші військовослужбовці, були загиблі. Таким був початок моєї війни… І кінець. О 8:30 мене вже евакуювали.

Через велику крововтрату зупинялося серце, відмовляла печінка… Було дуже багато супутніх проблем вже після поранення, відмирали тканини на ушкоджених кінцівках. Тиждень чи більше я був у реанімації.

Потім півтора року реабілітації по всіх точках нашої країни і не лише. Наприкінці літа 2023 року я повернувся додому з Японії в рідну Вінницю.

Скажу, що закордонні країни нічим не кращі за Україну в контексті протезування, може, у дечому й поступаються нам. Так, Японія розвинута країна, та протезування — не їхній коник (усміхається). Але в наших фахівців набагато більше практики та пропозицій», - розповідає воїн.

Розповів воїн і про те, як почав займатися спортом після поранення.

«Якось, вже після повернення в Україну, я вирішив сходити в спортзал. Ходив тоді ще з ціпком, але все ж вирішив відвідати тренажерку. Пішов раз, вдруге… Нормально заходило. Тоді вирішив узяти абонемент. Походив ще місяць і… забув ціпок у спортзалі. Так я зрозумів, що він мені більше не треба.

А наприкінці 2023 року був відбір на змагання від Повітряних сил США. Це були перші в моєму житті ветеранські змагання… Далі був відбір на Invictus Games, Ігри ветеранів, змагання зі стронгмену, багатоборств тощо. Нині дуже багато ветеранських змагань, лиш часу немає їздити на них. У 2024–2025 роках їздив у складі збірної на міжнародні змагання в Іспанію. Торік посів два других і третє місця, цьогоріч — три перших і одне друге.

Працював у таких дисциплінах: жим лежачи, поштовх гирі (2 штуки по 24 кг), air-байк, жим лежачи на максимум (за одну хвилину 60 кг я витиснув 52 рази)», - каже Ярослав.

Воїн додав: «ветеранський спорт в Україні розвивається дуже стрімко з кожним роком. Кількість ветеранів із пораненнями, на жаль, зростає, вони йдуть у ветеранський спорт, — і це добре, що хлопці не закриваються в собі, не шукають відповідей в алкоголі чи наркотиках. Спорт — це класний спосіб реабілітації, і зараз в Україні стільки ветеранських змагань, що ти за ними просто не встигаєш, хоча хочеться їздити на всі (сміється)».

Ярослав каже, що після важкого поранення був час, коли він взагалі не розумів, як має повернутися до життя: «після госпіталю, лікарні, де всі були такі, як я, без кінцівки чи двох, грубо кажучи. Ти звикаєш до цього середовища, і потім складно зрозуміти, як повернутися у світ цивільний. Я повернувся у свій ЖК — і… я був один такий. Яким буде сприйняття суспільства? Чим далі займатися? Кому я ще, крім моїх близьких і побратимів, нах*р треба?..

На той момент я міг продовжити службу лише в ТЦК. Мені надійшла пропозиція — я погодився. Відтоді я і служу тут. Дехто з хлопців уже звільнився, а я досі тут. Чому?.. Продовжую на ентузіазмі, можливо. Мені подобається те, чим наразі займаюся. Можливо, це відіграє якусь свою роль також.

Почуваюся на своєму місці, коли є користь від того, що я роблю. Мої функціональні обов’язки в цьому й полягають. Доводиться розв’язувати багато паперових питань. Чимало випадків, які треба врегульовувати вручну: наприклад, коли на ВЛК не пов’язали поранення із захистом Батьківщини… У кожному випадку треба комунікувати дуже по-людяному, бо маємо справу із вразливою цільовою аудиторією.

Сфера моєї відповідальності — цивільно-військове співробітництво на Вінниччині. Супровід сімей загиблих, полонених і зниклих безвісти військових.».

Ярослав розповів, що зокрема, він і його колеги працюють, з-поміж іншого, і з координацією паперової роботи. Чоловік зазначив, що це дуже важливо.

«Я, наприклад, коли зазнав поранення і оформлював одноразову грошову допомогу, шукав перелік документів… (зітхає). Усім у всіх структурах до ср*ки, є в тебе нога чи немає — їм треба папірець! І доводилося через особисті контакти дізнаватися, де що оформляти і яку довідку куди подавати. Це було важко і печально. Тепер із цим набагато простіше, але бюрократична система нікуди не ділася.

Хоча нині в Україні є розвинена мережа ветеранських хабів, де працюють юристи і також займаються ветеранським супроводом.

Дуже важко пройти всі кола пекла, щоб, наприклад, отримати компенсацію за житло. Але можливо. І в цьому випадку дуже важливою є особиста впертість. На жаль, створені такі умови», - розповідає ветеран.

Воїн поділився, що ветерани відчувають несправедливість, коли стикаються із цивільним світом. 

«Наприклад, приходиш у спортзал — а там накачані здоровані, з групою інвалідності. Чому так? Чому створені нерівні умови для всіх?.. Зайдіть у будь-який торговий центр — море мобілізаційного ресурсу…

Люди у військовій формі стали для українців тригером, аналогією червоного полотна для бика. Вони вже всіх військових бояться, я не кажу зараз конкретно про ТЦК. Чому так?.. Бо ніхто не готовий помирати. Ніхто не хоче залишити сім’ю напризволяще.

Чимало українців залишилися при своїх інтересах, серед них і я. Але держава не забезпечує на належному рівні тих, хто за неї воював. Люди потрібні тільки до того моменту, поки ми треба. Якщо я звільнюся з ТЦК, то чи знайду собі роботу в цивільному житті?..

Ветеран американської армії (не офіцер) отримує 6 тис. доларів пенсії. 4 тис. він отримує від військового організму, в якому проходив службу, і ще 2 тис. йому платить громада, де він проживає. Для них це нормальні гроші з їхньою середньою зарплатою. Ця пенсія для них вагома.

Сказати, скільки я отримую цивільної пенсії? 17 500 грн, за поранення. Військову пенсію я не можу собі оформити, бо якщо звільнюся, то не повернуся на службу. Бо, згідно з висновком ВЛК, вважаюся непридатним до військової служби. Але загалом зараз тенденція така, що 2 група інвалідності — це 20 тисяч гривень. Якщо наочно, то це мінус одна кінцівка.

Перша група інвалідності — під 30 тисяч гривень. Але з 1 групою не всі люди залишаються працездатними. А якщо є сім’я, діти?», - каже чоловік.

Поділився Ярослав і свої думками щодо ставлення суспільства до ветеранів:

«Як будувати культуру виховання до ветерана?.. Зі школи. Мають проводити соціальну роботу, відповідні уроки.

Раніше я дуже різко реагував на увагу до себе з боку цивільних. Пам’ятаю, як сидів у KFC на високому стільчику, пив каву, розгойдував протезом. А поруч сиділа жінка старшого віку і мовчки дивилася на мій протез. Я запитав її: «Що, собі такі хочеш?». Вона відвела погляд.

Тепер уже не реагую так. Може, став більш інтегрованим у суспільство. Може, і оточення змінилося. Але зараз переважно діти звертають увагу, можливо, батьки їм не пояснюють. Влітку, наприклад, я ходжу в шортах, бо спека… У моєму дворі один 4-річний хлопчик, киваючи на мої протези, постійно запитує: «Це ракети?». Відповідаю: «Так, братан, ракети» (усміхається)».

Воїн каже, що його донька також запитувала після поранення, чому в нього такі ноги. Ярослав каже доньці пояснювали і неодноразово говорили на цю тему.

«Підтримка рідних і друзів надважлива… Бо знаю випадки, коли в побратимів набагато легші поранення — і дружина покинула… По-перше, психологічно важко самому усвідомити, що буде далі. А тут ще й від близьких така реакція.

Я, до речі, зрозумів, що мене реально може зрозуміти людина з аналогічною проблемою: з однією кінцівкою або взагалі без кінцівок. Наскільки протез може натирати, як із ним у спеку… І побувати в цій шкірі можна лише раз у житті й безповоротно. Тимчасово не вийде.

Треба вчитися всього наново: ходити сходинками вгору чи вниз, водити авто…

Що для мене буде завершенням війни?.. Очевидного такого відчуття не настане ніколи. В мене загинуло багато побратимів і товаришів. Так, війна може завершитися на папері. Але в душі вона не закінчиться ніколи», - підкреслив Ярослав.