Вінничанин В’ячеслав Кучер у цивільному житті працював фельдшером екстреної медичної служби, мріяв добудувати власний будинок, виховувати доньку. Однак, на другий день повномасштабного вторгнення, приєднався до лав територіальної оборони. Бойовий медик пережив найважчі дні штурмів Бахмута і втратив на війні близького друга. Він розповів свою історію кореспонденту Вінниця.info.

Ми зідзвонилися із В’ячеславом, коли уже на вулиці темніло. Він зізнався, що в передчутті поїздки до рідного додому.  Народився чоловік у Вінниці. Каже, досі пам’ятає свій перший клас і свою першу вчительку.

«Мені легко давались точні науки: фізика, хімія, математика. Я після школи на склі в автобусі писав формули, приїздив додому і лише записував вирішення у зошит, - говорить В’ячеслав. Потім, у сьомому класі мене перевели у технічний ліцей. Паралельно моїм хобі була музика. Я сам віруючий, одного разу  почув, як один чоловік грав на гітарі. Це мене захопило. Я пішов на будівництво працював підсобником та заробляв собі на першу гітару. Навчився грати, й зараз цей музичний інструмент постійно зі мною, на війні».

Після закінчення школи вінничанин пішов навчатися у медичний коледж і здобув фах фельдшера.

«З дитинства сам собі обробляв зеленкою подряпини. Коли прийшов працювати на швидку допомогу  - це для мене стало новим диханням у житті. Я залишався на дві зміни. За час моєї роботи, в  мене було понад 15 реанімацій. На жаль, більшість не були успішними, я розумів, що ці люди помруть. Проте був один випадок, коли вдалося врятувати молодого чоловіка. 

Йому стало зле прямо у лікарні. Ми реанімували цього пацієнта всією командою. Колеги доручили мені робити дефібриляцію. Це для мене було вперше в реальних умовах. Я набрався сміливості та зробив дефібриляцію, відчув, що аж пружини ліжка прогнулись до підлоги. Потім, дивлюсь, з’явився пульс. Ці хвилини запам’ятав на все життя, адже ти розумієш - ти врятував життя», - розповідає бойовий медик.

Взяв повістку і пішов рятувати воїнів

Випробування одне за одним потяглися у житті В’ячеслава у лютому 2022 року. В чоловіка передчасно народилась донечка, тож переймався за її здоров’я. І в цей період раптом загуділа сирена і  розпочалась повномасштабна війна.

«Я планував, що буду підіймати дитину на ноги, будувати далі будинок. А уже 24 числа не знав, що мені робити. Я прийшов додому після нічної зміни, приліг на дві години, а потім до мене прийшов голова квартального комітету із повісткою в територіальну оборону. Я закінчив альтернативну службу, тому для мене все було вперше: я вперше взяв у руки зброю, навчився стріляти, збирати та розбирати автомат, накладати турнікет. Після навчань я потрапив у медпункт. В мене була посада санінструктора – це більш-менш у безпечному місці. Але через декілька місяців, я зрозумів, що це не моє. Тому перейшов на службу бойового медика і буквально із поля бою витягував поранених військовослужбовців та доставляв до точки евакуації», - ділиться бойовий медик із позивним Єнот.

Вперше на війні скуштував форель

Свій побут бойовий медик облаштовував у покинутих будинках, каже - це умови «люкс» для воїна. Найперше довелося подбати аби була вода та місце, де приготувати їсти. Ділиться, що на війні вперше спробував декілька видів риб і був вражений тим як харчують військових.

«Годують нас чудово. В нас досить добрі кухарі. Харчування збалансоване: риба, і м'ясо, і молочне, і сири. Я вперше почав їсти на війні авокадо. Також нам привозили форель, ми робили з неї юшку. Ще мої побратими  їздили на рибалку і привезли лини, підлящ, лящі. Тому я ще вперше скуштував деякі види риб. Український сухпайок мені теж подобається. Часом місцеві жителі приносили нам вареники, борщ  - це дуже приємно», - мовить вінничанин.

Відчув, що таке братерство

Серед обов’язкових речей, які з собою завжди носить В’ячеслав – це Біблія, прапор України та Азербайджану, який він зберігає завжди у пам'ять про свого друга.

«В мене був найкращий друг це Ількін. Він родом з Азербайджану. Я був свідком в нього на весіллі. На війні я дійсно зрозумів, що таке братерство - це коли ми ділились одним шматком хліба, пляшкою води, грілись біля свічки, кожен по хвилині. Що мене вразило, коли ми були в Бахмуті, в мене на морозі лопнули окуляри. Ількін це побачив і знімає свої окуляри та каже: «тримай друже, в мене є ще маска». Коли ми потрапили під масштабний обстріл, Ількін отримав травми несумісні із життям. Він був недалеко від мене, я почув його крик, відразу попросив дозвіл у командира підбігти та надати медичну допомогу. Хоча під обстрілом цього робити не можна. 

Коли я зрозумів, що не врятую свого друга, я просто сів поруч і кажу: «Я з тобою, тримайся, я тебе не залишу. Ти мій друг, я дякую, тобі за все». Я був з ним до останнього його подиху. Коли він помер, я пішов до побратимів вирішувати, що далі робити. Після виходу із Бахмута, відчув, що таке посттравматичний стресовий розлад. Мене рятувала молитва і читання Біблії, а ще спілкування із рідними та близькими, допомагає і постійна зайнятість, регулярний спорт – я багато бігав».

Прагнув найбільше врятувати людей

В’ячеслав на точці евакуації завжди пильним оком намагався оглянути поранених воїнів, мовляв, комусь потрібно було турнікет затиснути, комусь бандаж надягнути, а ще він неодноразово рятував життя цивільних людей. 

«Пригадую, ми вийшли з-під обстрілу у Бахмуті. Довкола темно, дощить. Ми всі мокрі, замерзли, кашляємо. Починаємо знімати  речі й бачу лежить закривавлений одяг. Я розпитав кому належали ці речі та почав оглядати побратима. В нього всі сідниці були розірвані осколками. Я відразу надав першу допомогу і викликав евакуаційну бригаду. 

Інша історія, коли ми вийшли із Бахмута, сиділи в місті Костянтинівка. Чую, був приліт касетними боєприпасами. В мене відразу закралась думка: візьми наплічник і піди подивися. Хоча я сам був дуже втомлений. Я одягаюсь і виходжу. Бачу, в старій хатині метушаться люди, підходжу, дивлюся на підлозі кров. Я зайшов в цей будинок, там лежала жінка, в неї була розірвана рука, травма голови і травми грудної клітини. Я наклав турнікет, наклав пов’язки та перев’язав голову, викликав швидку.

Потім через два дні, я зустрівся із медиками, що евакуйовували бабусю, кажуть, що вона передавала мені привіт і дякувала за врятоване життя. По правді, я був здивований, бо не знав, чи вона виживе. Мені приємно, що Бог дав мені можливість цю людину врятувати і в такі хвилини мені хочеться вірити в найкраще. Вірити в нашу перемогу, що ми зможемо відродити нашу країну і жити в мирі.