Боєць бригади «Червона Калина» Василь Курилович, на псевдо «Батя» наразі проходить реабілітацію та готується до протезування у центрі Unbroken. Він отримав поранення під час контрнаступу на Південному напрямку. У бригаді «Червона Калина» воював на позиції кулеметника, працював і з  «Утьосом», і з кулеметом «Браунінг».

Військовий поділився історією, як під час виходу з позиції, яку артилерійськими снарядами обстріляли окупанти, його атакував ворожий FPV-дрон і БПЛА зі «скидом», який ніс гранату. Чоловік втратив обидві ноги та отримав поранення руки, але не втратив оптимізму.

«Нашу бригаду завели на Запорізький напрямок на контрнаступ, який відбувався в 2023 році в червні місяці. Я був кулеметником, ми працювали на «Утьосах», а потім уже на «Браунінгу».

Перед тим як нас завели у Запорізьку область, ми  стояли в одному лісочку і там проходили злагодження. Це було, напевне, десь із місяць часу. Я думав, що якщо я прийду з цивільного життя, то не знайду спільної мови з тими бійцями які воювали ще з 2014 року. Але якось потрошки ми стали одним цілим», - згадує військовий.

Василь Курилович розповів, що таке братерство в бригаді він відчув, коли вперше зайшов на позиції. 

«Я зрозумів, що попав до нормальних хлопців, нормальних воїнів. Війна об'єднує людей. Як би банально це не звучало, там відчувається плече побратима і це не просто слова, а щось таке сильне.

Страшно завжди. Але страх можна перебороти, або навчитись його контролювати. І скажу, що страх - це нормальне природнє явище. І тут немає нічого поганого. Тут не боятись не можливо, бо це війна, і тут кругом смерть. 

Я вважаю, що страх є і може це й добре. Бо він, можливо, навіть допомагає в тому чи іншому випадку, тому чи іншому бою», - розповідає гвардієць.

Військовий згадує, коли вороги почали атакувати і закидати їх гранатами, вони якраз знаходились на крайніх позиція в СП (спостережний пункт). 

«Почалась у нас зміна в СП-шці, і почали нас обстрілювати не тільки мінометами але й артилерією. Вони працювали прицільно по наших СП. 

Хлопці виходили з крайньої позиції перед нами, і якраз почався сильний артилерійський і мінометний обстріл. Вони забігли до нас в СП-шку перечекати. І так ніби трошки стих обстріл, і тоді  четверо з них побігло, а один лишився з нами. Сказав: «вийду з вами». Не знаю чому так, але він лишився. Але це був його останній день...

Вони побігли, вийшли з нашої СП-шки і через декілька хвилин по нас прилетів 152-мм снаряд, прямо у СП. І він сидів коло мене. Побратим Андрій. І не знаю, чи від ударної хвилі, але він моментально -200-тий. Він до мене одразу схилився. Я його обмацав, крові ніде нема, але він був уже мертвий. А двох інших привалило перекриттям із СП-шки.

Командир СП-шки передав по рації, що в нас прильот. Нам дали команду виходити, всіх піднімати. Надавати першу медичну допомогу 300-тим. І чекати коли прийде група, яка займеться винесенням поранених. І ми одного першого відправили, потім за другим командир пішов сам», -додав гвардієць.

Василь Курилолвич каже, що почав доганяти свою групу, яка вже несла одного їх побратима.

«Я пробіг ще 200 метрів, може 300 метрів, по тих окопах і почув десь недалеко дрон літає. Я думав, що я притиснусь до стіни і він не побачить мене, але то виявилось не правда.

Доля секунди і я почув, що в мене летить FPV-дрон. І я думав, що це вже все. Він якось так попав, вибухнув переді мною десь півтора-два метри. Я пам’ятаю все смутновато. 

Мені одразу відірвало праву ногу. Ліва, нижче коліна, теж була пошкоджена. Вона одразу повністю розпухла. І в той же момент чую, що дрон скидає «скид». Граната прилетіла, тут уже мені пошкодило праву руку. І все, я думав, що це вже буде кінець…

Нікого немає, я виходив крайнім. Турнікет накласти не можу, бо рука пошкоджена. Нога права десь закинута, відірвана. Трималась тільки на штанині. І думаю, що все вже... Не знаю, тоді мені перед очима пройшло все життя», - розповідає військовий.

Гвардієць згадує, що думав, що то були останні миті його життя.

«Взяв в руку землі Запорізької. Думав, приїду додому – мати землю. Якось воно так звучить, але щось таке прийшло мені на думку. У руці землю, за яку воював. І поховають мене вже дома з цією землею. А потім думаю: «куди, яка земля?». Викинув її і думаю збиратись із силами. Мене діти чекають маленькі дома. Я їм обіцяв, що вернусь, а своїх слів треба дотримуватись.

І якось почув голоси, подумав вороги, але то виявились наші. Несли одного нашого пораненого. Не знаю, як так що вони не пронесли його раніше. Хлопці наклали мені турнікет . І понесли того хлопця, першого. І сказали що повернуться. Щоб дочекався.

За мною прийшли біля 7 ранку. І прийшов сам ротний за мною з «Художником». І я побачив їх і думаю, що я маю лишитись живий. Не знаю хто мені дав ті сили. Напевне те, що я казав дітям, що повернусь. Без ніг, але...», - розповідає Василь Курилович.

Військовий зазначає, що не втратив оптимізму бо в нашому сучасному житті є різні наукові досягнення та розробки, що допомагають реабілітуватися після поранень.

«А що, 21 століття, ноги всякі є. Наука на місці не стоїть. Як я сміявся, візьму ноги Термінатора. Зв’яжусь з Арнольдом Шварценегером і будуть ноги від якогось Термінатора. Тільки не знаю з якого Термінатора, бо там є такі і такі ноги – всякі.

Мені обіцяють, що зроблять на праву ногу металічний стержень, а потім до нього кріплення, а тоді ніжку. І я помаленьку навчусь ходити. Мені потрібно буде ходити м’язами спини і пресу.  

Наші травматологи мені розповіли, що це робиться в два етапи.

Перший раз розрізається рана, вкручується металевий стержень у кістку і зашивається. Три місяці потрібно, щоб воно там приживалось.

Потім другий етап. Розрізають там де той метал є. До нього прикріплюється кріплення, яке йде до протеза. Зашиваю і потім три місяці треба чекати. Виходить пів року цей процес займає, а потім можна буде ставати на протези. 

Потім мені мають дати маленькі протези. Я бачив хлопці так починають. Ти стаєш на маленькі протези. Ти маленький такий, як гномик. І просто вчишся шукати точку опори, рівноваги. А потім через певний період уже видадуть великі протези, мого зросту. І тоді ти вже треба вчитись ходити на великих протезах, але на «своїх-чужих» протезах», - каже гвардієць.

Військовий також додав, що обов’язково буде займатись громадським життям і буде допомагати таким самим хлопцям як і він.

«Буду працювати і допомагати таким як я. З тими хто самі не можуть в собі знайти силу з тим змиритись.

Коли мене винесли мої побратими. Я тоді обіцяв ротному і хлопцям, що я поїду на Ігри нескорених. Я колись давно чув про ці ігри. Що військові, які мають поранення беруть там участь. І я вирішив, що я хочу себе спробувати, а чому б ні. Тим більше я обіцяв побратимам, треба обіцянки виконувати.

Треба поїхати в Київ і виграти . А потім поїхати на Всесвітні змагання..

Я хочу спрбувати себе у веслуванні на тренажерах. Я думаю, що я за тих два місяці, що я тепер активно займаюсь в спортзалі, я підготувався і маю виступити. Виграти! Поїхати і виграти», -розповідає військовий.

Він додав, що найбільше його надихає – родина.

«Мене сильно надихає та мотивує моя сім’я, рідні та близькі. 

Як розповів мій син, йому кажуть: «твій тато без ніг», а він у відповідь: « то наш тато, ми його все одно любимо».

І ще мене надихає те, що ми зупинили ту орду ( росіяни - ред) дику. Ми їм хребет уже надламали. Ми їх доламаємо і ми їх переможемо. І нарешті цієї імперії не буде. Буде багато різних держав, і у нас буде могутня держава.

Я в це вірю. І це так буде. Ми їх переможемо», - додав військовий Василь Курилович.

Додамо, що у Києві відбулись Національні змагання «Ігор Нескорених», де цьогоріч рекордна кількість учасників – 415 військових і ветеранів, які представляють всі регіони України. 

Вінниччину в Національних змаганнях представили 13 учасників.