Сергій вистрелив собі у підборіддя? Рідні не вірять

12 вересня у селі Купчинцях Іллінецького району поховали 40-річного бійця АТО Сергія Бурлаку. За даними військової частини, 7 вересня біля населеного пункту Біловодська на Луганщині солдат на очах у товариша вистрелив собі у підборіддя. Смерть була миттєвою…

Та рідні й досі не можуть змиритись із втратою та повірити у те, що Сергій скоїв самогубство. Адже в нього стільки планів було у житті…

– Сергій наймолодший серед трьох синів, — розповідає тітка загиблого Марія Чайка. – Служив у Львові й мріяв продовжити службу, але через хворобу батька так і не зміг. Згодом у аварії загинув його рідний брат. Сергій працював на сільськогосподарському підприємстві, вдома тримав корову та розводив свиней. Разом із дружиною виховував двох дітей – семирічного Толю та дев'ятирічну Марію. Пригадую, як кілька років тому Анатолій врятував дитину. Сергій тоді дуже пишався сином…

Мобілізували Сергія Бурлаку 25 квітня. Коли отримав повістку – роздумів не було.

– Не хотів, щоб у нього тикали пальцями та у дітей. Хоча скільки таких у нас, що ховаються за спідниці матері?! Три двоюрідних брата Сергія також нині на війні. Таке враження, що воює лише одна родина на село. Тільки за що й чи потрібні такі втрати? Після «учебки» Сергій був у Краматорську, згодом їх перекинули на блокпост «Тропа» на Луганщину. Всього за кілька кілометрів від російського кордону. Це була друга лінія оборони, хоча там теж стріляли. Сергій телефонував щодня, казав, що те, що бачить, гнітить: сірі будинки, терикони, випалена промисловістю земля та зелень…

20 вересня Сергій Бурлака мав повернутись додому.

– Хотів дітей хоч на півгодини побачити. У дочки мав бути день народження, він купив їй дорогий телефон. За два дні до смерті отримав посилку від волонтерів. Аж 40 кілограмів продуктів! 7 вересня останньою із Сергієм говорила донька, він обіцяв передзвонити. А згодом страшна звістка… Начебто самогубство Сергій скоїв на очах товариша. Той хотів зупинити, але військовий пригрозив, що і його застрелить. Друг вискочив, щоб покликати на допомогу, й почув постріл. Та найбільше нас обурило те, як працівники військкомату поставились до нашого горя. Зібрали натовп й скупо почали вичитувати кожне слово довідки, де сказано, що Сергій сам застрелився. Й це звучало так, наче він злочинець, наче й не сидів тих п'ять місяців у окопах за нас із вами…

Олександр Вапняр підірвався на розтяжці

17 вересня під час бойового завдання у районі села Старогнатівки на Донеччині загинув 38-річний сапер Олександр Вапняр із Гнівані. Боєць із позивним Тигр служив командиром інженерно-саперного взводу третього механізованого батальйону Збройних сил України.

Після навчання у Гніванській школі був Вінницький будівельний технікум. Згодом — транспортний університет у столиці, де Саша здобув  фах  інженера містобудування. Після одруження Олександр переїхав у село Марківці на Чернігівщину. 29 січня цього року  був призваний до Збройних сил України. Остання цивільна посада та місце роботи Олександра Вапняра – провідний інженер «Київавтодору». Олександр без вагань  з’явився до військкомату та пішов захищати від ворогів рідну землю до 24-ої бригади.

17 вересня Олександр Вапняр разом із побратимами вирушив на бойове завдання, де й підірвався на розтяжці.

«У нього було дуже високе відчуття відповідальності, він був дуже сильною людиною, людиною, яка завжди готова підставити плече й допомогти. Він не шукав і не ховався ніколи за чужі спини. Оце у нього була риса, яка була йому притаманна. Коли якісь складнощі виникали, то завжди шукали Сашу Вапняра, тому що знали – він завжди допоможе, завжди протягне руку допомоги і завжди виручить», —каже товариш Олександр Левченко.

Мати командира Ольга Леонідівна – пенсіонерка, батько Василь Дмитрович незабаром відзначить 60-річний ювілей. Але без сина, який так хотів прийти у відпустку у день батьківського свята. Також за Олександром сумують дружина, син, донька, рідні та земляки…

Серце розвідника Сергія Кічмаренка зупинилось вдома вже після війни...

Розвідник Сергій Кічмаренко з Піщанського району з честю пройшов пекло боїв під Іловайськом, розстріл наших хлопців росіянами на «дорозі смерті», полон, поранення... А його натруджене хворе серце зупинилось у віці Христа вдома після війни...

– Наприкінці червня минулого року ми із Сергієм потоваришували на навчальному полігоні у Рівненській області. Нас було 165 вінничан, яких призвали на початку літа. Сергій раніше служив миротворцем у Косові, а із початком війни Росії проти України подолав численні бюрократичні перепони, аби знову служити. Його звали Чік та Махачкала! Товаришували я, Сергій, Михайло Япончик, Монах, який після демобілізації знову призвався і служить у морській піхоті. Сергій досконало знав зброю на відміну від деяких офіцерів, — з сумом згадує бойовий товариш Сергія Андрій з позивним Ганс. — Раз один офіцер не зміг зібрати гармату, то Сергій зробив це за п'ять хвилин, або й швидше. Хоча Сергій теж був раніше офіцером, але ніколи не ставив себе вище за хлопців. Його усі любили, поважали, а негідники у формі остерігались! Дуже хотів у розвідку. Після навчання ми із Сергієм потрапили до 7-го полку армійської авіації. Згодом у складі 51-ї механізованої бригади нас кинули у пекло Іловайська. 29 серпня його важко поранили під час виходу з оточення поблизу села Многопілля Донецької області. Ми спершу не знали, живий він чи загинув, потрапив у полон.

У Вінниці вже у військовому госпіталі Сергій з болем у серці згодом згадував захоплені російські танки, згорілі бронемашини із заживо спаленими 18-річними строковиками, яких командування ворожої держави кинуло гарматним м'ясом під наші снаряди — аби відкрити вогневі позиції, яких десятками ховали у безіменних могилах біля доріг та посадок. Згадував місцевих людців, які з посмішкою видавали поранених бійців окупантам та терористам. Плакав за побратимами, яких росіяни добивали на «дорозі смерті»...

– Коли я лікувався у Вінниці, то ми знову зустрілись! Сергій лікувався у Львові та Вінниці. Потрощена від вибуху нога, травми, переломи, декілька осколків у тілі. На жаль, після поранень він так і не повернувся до армії. Але знайшов своє особисте щастя. Після демобілізації пішов на пенсію. 24 травня відсвяткував своє 33-річчя. Запрошував нас в гості на риболовлю до себе додому, — згадує Андрій-Ганс. — Напередодні трагедії ми ще із ним спілкувались, ніщо не віщувало біди. Але 15 вересня на автовокзалі у Піщанці Сергій відчув себе погано... Викликали «швидку», проте усі зусилля лікарів були марні. Але чому лікарі вчасно не виявили хворобу серця героя? Спалив себе Сергій, вимучив душу...

У Сергія Кічмаренка залишились батьки, дружина та десятирічний син. В останню путь героя провели з батьківської хати у його рідному селі Студеній. Труну несли бойові побратими. А далі з Сергієм прощалась уся Піщанка, ставши на коліна. Дев'ять кілометрів молодого чоловіка несли вулицями до центрального кладовища... Перед жалібною процесією бойовий товариш Сергія Япончик, який воював під Дебальцевом, сам нещодавно демобілізувався, тримав медалі побратима — одну за миротворчу службу і дві за війну за незалежність України...

– Ми, ветерани сьомого авіаполку та вже 51-ї розформованої бригади, щороку збиратимемось у Вінниці 19 червня о 12-й годині біля арки — входу до Центрального парку культури та відпочинку. Згадаємо Сергія та ще шістьох хлопців, яких вже немає із нами, помолимось за усіх живих, поранених, зниклих безвісти, тих, хто був в полоні.., — з сумом кажуть бойові побратими Сергія Кічмаренка. — Вічна пам'ять та вічна слава тобі, брате! Пам'ятаємо та сумуємо! Чому від нас завжди йдуть найкращі? Твої Ганс, Япончик, Добровольський, Горбунович, Вась-Вась, Ваня Механ та усі наші хлопці!

Віра Малафей, Анатолій МЕЛЬНИК, "33 канал"