Про те, що у Леоніда Дідусенка багато друзів і знайомих, переконався, поки ми розмовляли з ним на вулиці. З автомобілів, що проїжджали  поруч,  час від часу хтось сигналив, пригальмовував, опускав скло, щоб привітатися.  Дехто зупинявся, підходив і міцно тиснув руку моєму співрозмовнику.

Каже, з багатьма з тих, кого я щойно бачив, здружився у Слов’янську. За час АТО саме в це місто Дідусенко їздив найчастіше. Каже, там у нього  ще одне місце роботи.

«Джокер»  випробовували у старому кар’єрі
- Те, що я побачив одного разу по телевізору, дотепер перед очима, - розповідає Леонід. – Показували, як наш БТР під Слов’янськом прошив снаряд і через це загинув екіпаж. Це було ще на початку війни. Я виключив «ящик», сів у машину і поїхав до знайомих у полк «Ягуар».  Мабуть, тривога читалася у мене на лиці, бо зустріли запитанням: «В тебе щось сталося?». Ми довго обговорювали, як можна захистити броню бронетранспортера від сучасних кумулятивних снарядів. Це ж радянська техніка. Раніше таких снарядів на озброєнні не було. Тепер броня БТРа уже не захищає екіпаж, кумулятивні снаряди пробивають її  як консервну банку. Після попадання всередину снаряд  вибухає. Навіть уявити страшно таку картину. Скільки хлопців уже загинуло у таких ситуаціях!

Перший БТР «одягли» у захисну решітку у полку «Ягуар». Перед тим довго малювали креслення, розмірковували, під яким кутом має кріпитися решітка і яка відстань повинна бути між металевими перегородками. Враховувати треба було десятки нюансів. Хлопці із Дідусенкової СТОА робили все добротно. Коли машину нарешті «одягнули» у захисну «сорочку», треба було перевірити, наскільки вона надійна. Як саме «ягуарівці» вирішували цю проблему, Леонід не розповідає. Тільки уточнює,   де обстрілювали модернізовану машину. Відбувалося це в одному із закинутих кар’єрів на території їхнього Калинівського району. Леонід, як автор ідеї і один з тих, хто втілював її на практиці, був присутній на випробуванні.

- Не тільки я хвилювався, - каже чоловік. – Це ж не заводська модернізація. Це ж, як мовиться, сам пан скльопав. Уявіть, якби так сталося, що наші старання пішли б коту під хвіст. Але вийшло навпаки. Наш «бетеерчик» залишився цілий. Хоч як по ньому гатили – витримав!

Майстер пояснює, як саме діє встановлений ними захист. Каже, решітка спершу стримує, а тоді  «розсіює» пробивну силу снаряду.  Він втрачає силу  у решітці, тому не досягає броні БТРа. Сама ж решітка одночасно є додатковим місцем для перевезення вантажів. Бійці розповідали Дідусенку, що були випадки, коли на ній перевозили поранених. Коли скаліченого бійця можна транспортувати тільки у лежачому положенні,  такого всередину БТРа не помістиш. Встановили захист і в нижній частині машини. Там прикріплена металева транспортерна стрічка.

Ще під час роботи до машини прилипла назва «Джокер». Такою вона залишається дотепер. «Джокера» відразу відправили в зону АТО. Відтоді минуло вже понад півроку, а він надійно служить. Не раз рятував екіпаж, про що бійці час від часу повідомляють волонтерам. На «Джокері» стоять аж чотири додаткові артилерійські стволи. Це теж вдосконалення, запропоноване і зроблене у Калинівці.

-Усі схеми модернізації бронетранспортерів я тримаю у голові, - каже Леонід. – На свою пам'ять поки що не нарікаю. Розбуди мене серед ночі, розкажу, де які розміри мають бути, скільки треба металу, якої товщини і так далі.

Модернізувати по-калинівськи можна й інші радянські БТРи. Однак нікого це не зацікавило. Леонід каже, поки генерали чухаються, вони роблять свою справу.

Ми – живі!
З передової в Калинівку БТРи ніхто гнати не буде. Леонід вирішив самому їхати туди, де потрібна його допомога і пропонувати модернізувати бронетранспортери. Перша поїздка була у Слов’янськ.  І друга, і третя, і десята. Там обладнали майстерню. На її базі ремонтують БТРи і встановлюють на них захист. Спочатку брав із собою майстрів із СТОА.  Каже, бувало, працювали з ранку й до ночі по сім днів. Поверталися додому перепочити. Потім хлопці залишалися в Калинівці, а Леонід знову вирушав у дорогу. Пропонував скласти компанію знайомим, друзям. Хтось погоджувався, хтось знаходив тисяча і одну причину, аби не поїхати. 

- Метал закуповували за кошти, які збирали волонтери, - каже Леонід. – Не раз свої гроші доводилося витрачати. Буває, людина працює тиждень, а дома сім’я залишилася, а крім нього, ніхто не заробить. З такими розраховуюся з власної кишені. Є такі, що працюють, бо раді, що можуть допомогти солдатам.

У Дідусенка зібралася колекція осколків від снарядів. Бійці дістають їх із захисної решітки і приносять у подарунок своєму рятівнику. «Ми – живі, бо ви нас врятували», - кажуть хлопці. Це для волонтера найкраща подяка.

- Раніше, щоб «одягнути» один БТР, треба було витратити 24 тисячі гривень, - каже Леонід. – Тепер це набагато дорожче. Долар скочив і метал подорожчав. Поки збираємо гроші, доставляю хлопцям допомогу. Люди знають, що наша СТОА одночасно є місцем, де збирають речі і харчі для солдатів. Приходять, приносять малі й старі. А ми відвозимо.

Біля майстерні зупиняється «бус». З нього виходить чоловік, пояснює несправність, яку треба ліквідувати.  Леонід уважно слухає його, затягуючись цигаркою, тоді каже: «Завезеш  допомогу хлопцям у Дебальцево?». Чоловік погоджується, але ж нагадує, що «бус» несправний.

- Якщо поїдеш у Дебальцево, ремонт за наш рахунок, - уважно дивиться на водія Дідусенко. На цьому й домовляються, тиснуть один одному руки.

За допомогу військовим у зоні АТО Леонід Дідусенко має грамоту від командування Національної гвардії. Каже, грамота-грамотою, але краще б забезпечили металом.

- Ми ж робимо за спасибі, - розповідає він. – Тобто армії наша робота вигідна. На заводах вона обійшлася  б у рази дорожче. На жаль, все тримається на волонтерах. Я ж міг би сидіти маком дома і не ламати голову, де взяти метал, зібрати гроші щоб заправити «бус», яким везуть допомогу і т.д. У мене троє дітей, двоє з яких студенти, і їм треба допомагати. Але я не можу залишатися байдужим, коли чую, що хлопці гинуть. Чому ж ті, хто зобов’язаний дбати про життя військових,  не роблять так само? Якби таким принципом керувалися генерали, ми б тоді спільними силами зробили стільки, що вже давно б перемогу святкували.  

Віктор Скрипник, "20 хвилин"